Мені тоді було тридцять дев’ять років, вдова з донькою-підлітком. Охочих на мою руку і серце не було довго, я вже й звикла, що ми тільки з донькою разом. Я, знаєте, не красуня та й фігура вже не та, змирилася, що отак мій вік і пройде.
Коли мене подруга питала, як я можу отак без романтики жити, то я лиш плечима стенала:
– Та кіно подивлюся, поплачу, помрію і все, спати, бо зранку на роботу.
– Ну ти даєш! Я б так не змогла.
А що інакше робити? У мене нема зайвих грошей аби чепуритися та по салонах ходити, то вже правда. Та й при чоловікові я не дуже по салонах ходила та одяг складала, ми ж економили завжди, щоб мати своє житло, він їздив на будови і там його й не стало.
Все хотів гарний ремонт зробити, а тут гроші пішла на інше – на його пам’ятник.
І ось через вісім років після того, як не стало мого чоловіка, до мене почав залицятися колега по роботі. Я була в такому здивуванні, що й описати не можу.
Звичайно, що я давно помічала, що Михайло все зиркає в цей бік, але я думала, що то він на Тамару дивиться, вона жінка видна. А тут підходить до мене і каже:
– Людмило, я тут маю квитки в кіно, підеш зі мною?
Я так розгубилася, що кивнула, а потім скаятися не могла – я ж не маю в чому піти! Я тоді до подруги кинулася, бо ж до кого ще? Ніна має чоловіка, який добре заробляє і вона собі ні в чому не відмовляє. У неї, що не місяць, то нова сукня.
– Ти мені якусь дай таку, що тобі мала. – кажу їй.
– Ти що? Геть?, – у подруги від обурення аж очі округлилися, – Я тобі дам таку аби Михайло очей з тебе не зводив!
Але вибрали таку, в яку я влізла, але теж гарну.
І ось я й прийшла, Михайло теж в сорочці білій, напахнився, кивнули один одному і зайшли до зали. Кіно було чудове, весь мені макіяж потік, бо дуже вже я за головних героїв переживала.
– Бачу, що ти дуже кіно любиш, то я ще на наступний тиждень візьму квитки, – сказав чоловік і я погодилася.
так ми почали зустрічатися і вже й думаємо про те, що треба якось доньці сказати, що у нас все серйозно.
Тут Ніна знову мене обнадіює:
– Вона через кілька років поїде вчитися і забуде за тебе, бо у самої будуть одні хлопці на думці, а ти як такого чоловіка пропустиш, то вже точно будеш до кінця віку сама! Думай!
Я налаштувалася рішуче, але як тільки побачила погляд доньки, коли зайшов Михайло, то все зрозуміла – вона категорично проти. Дверима гримнула і все:
– Мені чужого в хаті не треба!
І що було робити? Сказала я Михайлові, що треба почекати, поки вона піде вчитися. він погодився, хоч неохоче. А Ніна сказала, що все, я можу про нього забути. І я так переживала через це все, що вже й на себе не схожа. Я люблю доньку, але й Михайла люблю, наче й вчинила правильно, але мені від того геть не солодко.
Не можу ні спати, ні їсти, думки мої то в минулому, то в майбутньому, а теперішнє таке сіре, що як той робот рухаюся, бо все ж треба зробити вдома і на роботі, а геть нічого не хочеться.
Ніна не зізнається, але я певна, що то вона з донькою моєю поговорила, бо почала моя Віта до мене придивлятися, а якось і каже:
– Мамо, ти б покликала того дядька ще раз.
– Та чого його кликати, дитино, – кажу я байдуже.
– Я ж його з першого разу не роздивилася, – каже та.
– Значить, і не треба, – махнула я рукою і пішла мити посуд.
Нащо знову його викликати, щоб людина надіялася та й я? аж вже Ніна на порозі:
– Слухай, таке кіно зараз йде, я квитки купила. То ходімо, бо ти лиш вдома сидиш. Та й Віта хотіла на мультик піти…
– Не хочу я нікуди йти, я вдома подивлюся.
– Ні, ходи!
І отак мене витягла з теплої хати, як біля входу Михайло, розгублений, як і я.
– Ну, що ви стоїте?, – розкомандувалася Ніна, – Ми з Вітою йдемо на мультик, а вам в інший зал.
І отак ми в темноті сиділи та за руки трималися. Яке ж це було щастя…
А потім Ніна у нас була за свідка, Віта обручки тримала, а ми з Михайлом як у сні були. Не вірили, що все так вдало склалося.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
