Напевне, Галина і Семен не зрозуміли навіть, що батьками стали. Принаймні, поява дитини на їхній спосіб життя не вплинула ажніяк. Як віялись світами у пошуках легкого життя і чергової компанії з веселої, то так і продовжували.
Добре, що вистачило розуму Галині завезти малу Катю до своєї бабусі. Старенька не хотіла пускати навіть у двір свою онуку, але коли побачила на руках немовля, все зрозуміла, зітхнуа і відчинила хвіртку.
За тиждень за Галиною і слід простиг, а шістидесятирічна Ганна раптом стала молодою матусею. Люди лиш головами хитали і шкодували її, але та ніби помолодшала возила онуку селом у візочку, що віддала сусідка, з вдячністю приймала речі, які зносили люди.
Нікому не жалілась і лиш повторювала, що Катеринка, то її маленька пташечка і світла промінчик на старості років. Колись давно, ще зовсім молодою її донька покинула цей світ. Онуку виростив зять, не давав спілкуватись, а коли Галина приїхала, то Ганна лиш за голову узялась і була рада, коли та повіялась далі світом.
От і залишилась жінці одна радість – правнучка її золотенька. Пташечка-щебетушечка і розрада і подруга краща і дума гірка, бо ж куди з дитиною у такому віці?
Ганна виховувала онучку в любові, оберігала, незважаючи на злидні, які пообсідали з усіх боків. Хай не мала дитина модного одягу, носила з чужого плеча речі, зате у неї була бабуся. її теплі руки, казки і всеосяжна любов.
А Катерина росла допитливою і розумною дитиною. Щовечора, перед сном, бабуся розповідала їй довгі казки у яких головні герої долали труднощі і не зважаючи ні на що, йшли до своєї мети.
— Бабусю, а я буду щаслива, коли виросту, – запитувала мала дивлячись на Ганну великими блакитними очима. – Я знайду свою долю?
— Я знаю – ти будеш найщасливішою у світі. Попереду у тебе так багато прекрасного, дитино, — відповіла бабуся, а мала ніяк не могла зрозуміти, чого в очах бабусі стояли сльози.
Ганна нишком втирала непроханий прояв слабкості. Вона ж як ніхто розуміла, що не доживе до того дня, коли Катерина виросте. Здоров’я підводило, хоч вона й наимагалась не зважати. Але щодень по пісчинці з неї йшла колишня сила.
А Катя росла і була найкращою ученицею в класі. Дівчина читала всі книги, які тільки могли потрапити їй до рук. Катя мріяла стати письменницею, аби колись написати книгу для бабусі.
— Бабусю, я напишу про тебе казку, — обіцяла вона.
— Добре, дитино, — усміхалася Ганна. — Тільки хай там буде місце для синички, для моєї пташечки, – обіймала вона онучку.
— Чому я синичка? – горнулась мала до бабусі.
— Бо вона синичка приносить весну навіть у зиму, — втирала сльозу сива Ганна.
Коли Каті було 16 років, бабуся тихо відійшла у кращий світ.
— Бідна дитина, – хитали головами люди, – куди тепер? Ні роду ні племені. Як вона житиме одна? Напевне чекає її доля матері. Не інакше.
Але ж Катя не збиралась так просто здаватись на милість долі. Як там у бабусиних казках: крізь терни і випробування. Що ж, вона була готова, бабуся її готувала.
Катя вступила до університету вони завди мріяла про журналістику. Так, працювала вечорами, аби мати на що жити, але це не зупиняло її. Її любили педагоги, Катя швидко стала однією з найкращих студенток.
Ще до закінчення навчання Катя вже почала працювати в маленькій редакції. Спочатку вона виконувала просту роботу — але з часом її почали помічати.
А одного дня до неї прийшла пропозиція, яка змінила її життя. Великий жіночий журнал шукав нового редактора. Катя, хоч і сумнівалася в собі, але вирішила спробувати.
Дівина була повністю віддалася новій роботі. Вона створила журнал, який не просто розважав, а надихав жінок бути сильними, самостійними й вірити у свої мрії. Її ім’я стало відомим, а журнал — одним із найпопулярніших у країні.
А потім Катя познайомилася з Іваном. Він був архітектором, любив книжки й поважав жінок за їхній розум і силу. Спочатку спілкувалися, а згодом усвідомили що створені одне для одного.
Іван цінував у Каті не лише її красу, а й мудрість, силу духу і щирість.
— Ти особлива, Катю, — казав він. — Ти наче промінь світла у цьому світі.
Весілля було простим, але дуже теплим. Серед гостей були лише найближчі друзі та колеги. Катя була щаслива, але гірчило те, що на цбому святі вона була одна, мов та стеблина в полі. Жодної рідної душі поряд. Катя раз пораз втирала сльозу, як би вона хотіла, аби бабуся була поруч, хоч на мит, хоч для одного погляду, для одних обіймів.
Молоді стояли на вулиці, для весільного фото. І в той момент коли фотограф робив серію знімків, на руку нареченій раптом сіла синичка. Пташка була ніби аж прозорою, така маленька і така тендітна, дивилась на молодих і не збиралась кудись летіти..
— Дякую тобі, бабусю, — тихо сказала вона, погладжуючи обережно пташку, – твоя синичка щаслива. Я змогла, бабусю.
Головна картинка ілюстратвина.
