Два погляди.
─ Не може бути! Щоб Оленка, та ще й на фурі? Ніколи не повірю! ─ щиро дивувалася Поліна.
─ Ну то й не вір, ─ спокійно відповіла Ірина, ─ тільки вона зараз з чоловіком по Європі катається і гроші заробляє.
─ Все одно не уявляю! Худенька, ніжна, розпещена комфортом Олена і величезна машина! Та ще й з причепом! Як вона нею керує?
─ Нормально керує. Адже вона стажер. Лише чотири години може їхати самостійно. Там в машині є якийсь датчик. Він фіксує час і «виганяє» її з водійського сидіння. Далі чоловік працює. Ну, і де складні ділянки то він теж виручає.
─ А живуть де? В кабіні?
─ Напевно. Приїде, розповість.
─ І варто було заради цього університет закінчувати, а потім аспірантуру? Магістр технічних наук кермо крутить! Дивина якась.
─ Ніяка не дивина. Зараз далекобійники працюють, як сімейні екіпажі. В Європі цим давно нікого не здивуєш. Це ж дуже вигідно. Повір, Оленка з чоловіком зароблять чималі гроші! Більше, ніж ти за рік!
─ Ну не все ж грошима міряти! Мені цікаво, як вона свою дитину зважилася на чотири місяці залишити?
─ Та вона з мамою її залишила, а не з чужої тіткою. Мама погодилася. Які проблеми?
─ Та ніяких! Дівчинка тільки в садок пішла, восени нездужати почне ─ до бабки не ходи. Лікувати і піклуватися про дитину буде бабуся. А малятку всього лише два рочки, їй потрібна мама. Та вона через чотири місяці забуде Оленку, ось і все. А з часом у них почнуться проблеми в стосунках.
─ От чого ти каркаєш? Заздриш, так і скажи. Оленка, мабуть, все обдумала, перш ніж так вчинити. І потім, вона ж не збирається все життя цим займатися. Грошенят зароблять і все.
─ Ага. Вона по Європі катається, а її мати тут надривається. Мало того, що дитина маленька, так ще й собака, яку потрібно вигулювати в будь-яку погоду. Я б на місці її мами, ні за що не погодилася б на подібну авантюру.
─ А я Оленці навіть трохи заздрю. Уяви: відвідає Європу, побачить те, чого нам з тобою і уві сні не бачити. Стільки вражень!
─ То й що. Добре там де нас немає. Мені і тут нормально живеться. Так, зарплата не дуже, проте син поруч. І батькам я нічого не винна. Тільки уяви, скільки разів мати Олени нагадає їй, що майже півроку сиділа з дитиною! Ні, я такого не хочу.
─ Та годі тобі, Поліно! Я впевнена, що ти так не думаєш. Просто шукаєш виправдання своїй бездіяльності.
─ А я не байдикую. Працюю, як проклята, ні у кого на шиї не сиджу і проблем не створюю.
─ І що? Ти щаслива?
─ До чого тут щастя? Життя ─ складна штука.
─ Ось! А Оленка ці складності й мала на увазі. Вона завжди була найсміливішою, і найрішучішою серед нас. І напружитися зайвий раз не боялася. Ми з тобою у дворі гуляли, а вона ─ то на танці, то на англійську, то в автошколу. Тому сьогодні у неї і можливостей більше, і страху немає щось нове починати. А ми так і будемо сидіти на одному місці, та на ненависну роботу ходити.
─ Більшість так живуть і не плачуться.
─ Та я і не плачу. Просто розумію, що Оленка набагато крутіша і не мені її судити.
─ Так хто ж її судить? Просто дитину шкода і її маму.
─ Не сміши, Полінко. Тобі шкода, а Оленці виходить не шкода? Думаю, вона дуже сумує за донькою. Але робота є робота. Іноді доводиться приймати важкі рішення. Все, що задумали, у них вийде. Я чомусь в цьому впевнена.
─ Сподіваюся. Гаразд, ти додому? Ні? Я побігла.
Svitlana Sushko.
Фото ілюстративне.