“Добре тобі. – чую як син із другом балакає у вітальні. – тебе батьки забезпечували і забезпечують, а от моя мама мені нічого не дала в життя, все сам”. Я мусила до стіни прихилитись, бо почуте мене вразило прикро. То це я не дала? Я нічим не допомогла?
Син продовжував жалітись на мене Олегу а я й спиняти не стала. Слухала, бо де й коли таку сповідь почую? “Покинула” я його. “Не виховувала”, “Ні копійки не дала”. Якби лишились в мені сльози, то текли б щоками, але висохли вони мені саме тоді, як мій Сашко на світ з’явився.
Я виросла у великій родині де всі були дружними і дбали одне про одного. Найменшою я була улюбленицею всієї родини.
Мені життя було встелене квітами і оточене добром. Все я бачила у рожевому світлі і в світлих тонах. А де мала б іншого відчути, як мені стелили м’яко і гладко усі рідні?
Та от, чорна смуга почалась, як п’ятнадцять виповнилось. Спочатку тата не стало, і повів він за собою на той світ усю нашу сім’ю. За п’ять років лиш я і мама залишились.
Наш великий дім став пусткою: ні сміху, ні радості. За обіднім столом нас двоє і купа фото із стрічками темними. Ми й не дивились одна одній в очі. Важко було обом. Просто жили.
Саме у той період у моєму житті й з’явився Валерій. Такий добрий, веселий. Він так гарно говорив і багато обіцяв. А я що? Потягнулась до нього, як метелик до вогню, до тепла, до світла.
Як тільки зрозуміла, що при надії, бігла до коханого щаслива. Розповіла усе, з мамою просила познайомитись., про весілля щось. А він спокійно:
— Не вигадуй нічого. Діти в мене і так є, як і дружина. Я не юнак, не треба мені твоїх казок. Не тато я цій дитині, – та й усе на тому.
Добре, що мама ще при силі була. Не мала я виходу іншого, залишила сина на неї і поїхала у місто працювати. Приїздила, як тільки могла до свого Сашка. Балували ми його, бо схожим був до батька мого. Так і назвали, як тата – Сашком.
Як виріс Сашко і вчитись пішов, так мені і простіше стало. Вже ми вдвох могли працювати. А коли мама моя злягла, я в село повернулась. Та не стала я в селі сидіти склавши руки: завела господарку, три корови. Чи й спала, а все для Сашка.
Одружився мій син, дітки у них із невісткою пішли швидко і одне за одним. Поки троє мали, то в місті жили, а вже як трійня на світ з’явилась, так мусили переїздити у село до мене, бо ж оренду квартири більшої, та й харчі і одяг ми з сином на таку сім’ю ніяк не могли заробити.
І от, син на роботі, невістка теж працювати пішла, хай і не повний день, а я сама із мамою лежачою і шістьма дітьми, та ще й господарка.
Чи мені важко? Та вже й встаю насилу з ліжка, на тінь схожа. Але ж то діти мої, онуки, мама. Ну, як я можу не допомагати? Як я корів збуду, якщо завдяки їм маємо у такій кількості молока? Та й продаю я і сири і кисляк.
Як не буду свинок тримати, якщо така родина? Котлеток хочеться дітям, м’ясця, відбивних. Дорослих троє і дітей шестеро, хіба вистачить кілограма?
А тут чую, що я нічим не допомагаю, копійки в руки не дала і не ростила сина свого. Притулилась до стіни слухаю і а в душі виють вовки.
Третій день ходжу сама не своя. У вухах слова сина, а перед очима картина “а що, якщо?”. А якщо б мені попросити сина із сім’єю на вихід? А якщо збути господарку яку заради них тримаю? А якщо найняти до мами людину, а самій поїхати на відпочинок, і поправити своє здоров’я, бо вже й сама біля мами ляжу скоро?
Але чи ж маю я право на таке?
Головна картинка головна картинка ілюстративна.
