Вечірнє осіннє небо над містом затяглося сірими хмарами, і мій настрій був не кращий. Я відчувала, що Світлана знову почне мене совістити, тому напрочуд довго одягала пальто, думала, що вона піде.
– Віро, поясни мені, нарешті, що відбувається? Ти що, мене уникаєш? – її голос нетерплячий.
Не пронесло..
Я натягнула на плечі пальто. Мені було сорок три, і я втомилася від цієї розмови, яка переслідувала нас останні пів року.
– Світлано, не вигадуй. Я просто… зайнята.
– Зайнята? Я все розумію, Віро, все. І останній шанс, і кохання, але ж і міру треба знати. Я вже квитки замовила і оплатила, а ти їхати не хочеш. Це ж Єгипет. Там зараз просто супер. Коли тобі ще випаде така нагода? Ніколи, повір мені, як до тепер не випала. На що ти марнуєш своє життя, подруго? Повір мені. Тебе не оцінять і не подякують. Мало тобі було першого разу?
Мої щоки спалахнули.
– Це… це приватна справа. І він справді хворий.
– Та кинь, Віро! Ти що, вирішила собі роль сестри милосердя приміряти? Чужий чоловік! Малознайомий! Ти що, думаєш, він очуняє і одразу на тобі одружиться? Це не кіно, це нерозумно, Віро! Ти кидаєш усе, щоб бігати до когось, кого ти знаєш тиждень? Ти маєш зосередитися на собі.
– Це Артем, – промовила я тихо, але твердо. – І так, ти маєш рацію. Я його знаю тиждень. Але… я відчуваю, що це доля. Ти не зрозумієш.
Світлана лише сплеснула руками, наче знімаючи з себе будь-яку відповідальність.
– Добре, Віро. Як знаєш. Їдь виходжуй свого “доленосного”. А я їду на курорт. Наступного разу не чекай, що я тебе вмовлятиму. Ти робиш помилку. Велику.
Вона розвернулася і швидко пішла геть, залишивши мене стояти наодинці з думками. Я хотіла бігти за нею і пояснити їй все, адже вона моя найкраща подруга і вона має знати, що це все через рудого кота!
Ремонт у старому дідусевому будинку в передмісті йшов мляво. Я розбирала захламлене горище, коли почула жалібне нявчання. Під старою бочкою біля сараю я знайшла великого, рудого, наче осіннє листя, кота. Його шерсть була густа, а очі – золотисті. Він був наляканий і не міг стати на задню лапу.
– Ох, бідолаха… – прошепотіла я. – І звідки ти взявся?
Я обережно взяла його на руки і віднесла до будинку. Був вечір суботи, і ветеринарні клініки вже не працювали. Я звернулася до сусіда, що саме був надворі і розвантажував багажник.
– Я ветеринарну клініку тут не знаю, але… Мій брат – травматолог. Людський, звичайно. Він живе тут поруч. Може, зателефонувати йому?
За пів години брат сусіда прибув на виклик. Він був високий, стрункий чоловік, років сорока п’яти, з проникливим, але теплим поглядом і впевненими руками. Його звали Артем.
Він оглянув кота.
– Потрібена фіксація. Нічого критичного. Можу зробити сам, але треба відвезти його в місто, до мого знайомого ветеринара, щоб було все правильно.
Доки Артем вправляв лапку кота, я сиділа поруч, зачаровано спостерігаючи. Я бачила його зосереджений погляд, його дбайливі, сильні, але м’які руки. Мене вразило, як обережно, майже з ніжністю, цей сильний чоловік поводився з маленькою, переляканою твариною. І в цю мить, коли наші погляди на мить зустрілися над рудим котом, моє серце зробило сальто.
Це був такий поштовх, немов мене торкнулася якась невідома сила. Це було, як спалах усередині. Не ідеальний герой, а просто втомлений чоловік у звичайних джинсах, який рятує кота. І я зрозуміла: це він. Моя доля. Я ніколи не вірила в кохання з першого погляду, але тут не було сумнівів.
Ми говорили про кота, про старий будинок, про життя. Артем виявився розлученим. Його розповіді про роботу, про порятунок людських життів, настільки захопили мене, що я не помітила, як настала ніч.
Наступні дні я була як у тумані. Я працювала, як завжди, але всі мої думки були про Артема. Ми зустрічалися ввечері, він прийшов перевірити пацієнта, я запросила його на чай.
Між нами щось зароджувалося, але ніхто не наважувався першим сказати про свої почуття.
А далі Артем перестав приходити. Я віднесла котика до ветеринара той лиш підтвердив правильність рішення Артема.
Я хотіла одразу з ним поділитися, але зрозуміла, що не маю його номера.
Вирішила дочекатися, коли він прийде ввечері, але його не було.
Так само не було й сусіда, кудись поїхав. Минув тиждень, я приходила щовечора до будинку після роботи, але сусіда не було.
Все ясно, не треба йому ні я, ні Рижик.
Придумала собі щось в свої роки та тішуся. Та ще б не придумати, адже я вже стільки років сама, якщо так порахувати, то тринадцять. Донька вчиться, а я сама і кручуся на роботі та вдома.
Недавно дідусь мені віддав свій будинок і я захотіла зробити там ремонт, адже донька скоро заміж вийде, то треба вже готуватися, де ж я буду жити.
І я так тішилася, що зустріла Артема, отже, то був новий будинок, нове кохання і нове життя.
Минуло два тижні, я не навідувалася до будинку, а далі подумала, що все ж таки треба бути реалісткою і готувати собі кубельце, де я буду жити, приймати онуків, Рижик буде бігати по подвір’ю.
Приїхала з майстром, який взявся міняти дах і побачила сусіда.
– Рада бачити, передай Артему, що котик вже бігає, – сказала йому.
– Та ту така справа, – зам’явся сусід, – Артем у комі. Я був біля нього, ми всі були, але тепер він стабільний.
– Я можу його навідати?, – проепотіла я.
– Так, як хочеш.
Я почала жити в режимі “робота – лікарня”. Щодня після шостої вечора я мчала до клініки, просилася побути біля нього, бо я наречена, так мене представив сусід Петро.
Я читала йому, розповідала про Рижика, про роботу, про свої мрії.
Минув місяць, ніякого прогресу. Світлана почала балачки про те, що за тиждень ми маємо їхати в Єгипет. Ця поїздка була з минулого життя.
– Їдь сама, – сказала я їй.
– Сама? В чужу країну? Ми ж домовлялися двоє поїхати!
– Я не можу покинути Артема!
– Ага, а подругу покинути можеш?
Вона не розуміла, сказала, що я собі щось придумала. Але я вірила, що він – моя доля.
Одного дня я прийшла в палату, а він дивиться на мене. Я розплакалася від щастя.
– Я все чув, – відказав він ледь чутно.
Я переїхала до Артема і доглядала його. Світлана приїхала з відпочинку і на мене й не дивилася, а, коли дізналася, що я доглядаю незнайомого чоловіка, то вирішила сказати знову свою правильну думку.
– В тебе мало часу, живи для себе, а він тобі й не подякує. Ти знаєш, що перше відкинув лежачий? Правильно – костиль!
Я не слухала її і не слухала Артема, який так само просив мене аби я жила своїм життям
– Віро, ти не муч себе, – сказав він одного разу. – Ти повинна займатися своїм будинком. А не сидіти тут, доглядаючи за мною.
– Ти знаєш, я ніколи не вірила в любов із першого погляду. Але коли я тебе побачила над тим рудим нещасним котом… я зрозуміла. Я тебе чекала. Ти – моя доля. Хіба може зараз щось бути важливішим за тебе?
Він провів рукою по моїй щоці.
– Дякую тобі за твою віру. Я одужаю. І знаєш що? Ти абсолютно права. Це – доля.
Через багато днів, Артем подав мені коробочку.
– Ми довго чекали, поки я зможу встати на одне коліно, – усміхнувся він, – але я більше не можу чекати. Віро, ти моє життя. Ти вийдеш за мене заміж?
Я розплакалася. Сльози були від щастя і від усвідомлення того, що все, у що я вірила, було правдою.
– Так, Артеме. Так!
Коли я розповіла Світлані про весілля, вона довго мовчала, а потім сказала:
– Віро… я була неправа. Я думала, що це дурість, а це, виявляється, була найкраща інвестиція твого життя. Твоя доля.
– Бачиш, – посміхнулася я. – Іноді, щоб поїхати у найкращу подорож, не треба купувати путівку. Треба просто вчасно знайти рудого кота і повірити у свою долю.
