Добрі справи мають свою ціну. Моя коштувала мені 400 гривень і пів дня життя. Це якщо не рахувати того, що я досі мушу виправдовуватись перед ріднею і доводити, що вчинила вірно

Добрі справи мають свою ціну. Моя коштувала мені 400 гривень і пів дня життя. Це якщо не рахувати того, що я досі мушу виправдовуватись перед ріднею і доводити, що вчинила вірно.

Я у місті живу останні 20 років. З чоловіком придбали невеличку квартирку, досі мусимо виплачувати за неї кредит, ну але жалітись гріх. За своє платим, не в чужу кишеню.

У селі з якого ми обоє родом у нас дуже багато рідні залишилось. Ми з чоловіком їздимо періодично додому на допомогу. Не можемо часто, а от раз на два тижні з’являємось обов’язково. Та й їхати ніби й не так далеко і не так дорого. Всього 70 кілометрів.

Наприкінці червня ми повинні були усією сім’єю їхати в село, адже в обох мам на городах було висаджено багато часнику який потрібно було зібрати.

Та от в останній момент чоловіка викликали на роботу, тож я поїхала із дітьми сама. Два дні ми гарненько потрудились, вибрали часник, розклали просохнути а недільним вечором вийшли на зупинку автобусу аби їхати додому.

Саме на зупинці мене і побачила тітка Тамара – мамина сестра двоюрідна.

— Ой, Галю, а ти в місто? Я ніби відчувала. Передай Валюшці моїй передачу, прошу тебе. Вона вийде до автобусу тобі тільки із рук у руки, – тараторила родичка і пхала мені до рук не підйомну сумку.

Я поглянула на габаритну торбу у якій могла однаково уміститись свиня і мішок картоплі, спробувала підняти і зрозуміла, що то для мене нереальне завдання.

— Я в автобус занесу, занесу. Ти тільки ото допоможеш їй із автобусу винести, добре.

Відмовити дуже хотілось, але згадала, коли у самої була скрута і як от такі торби буквально годували тижнями на нашому шостому поверсі. Зітхнула скрушно і погодилась ту торбу довести і передати.

Першим сюрпризом була відсутність Валентини на зупинці. Добре, що я із дітьми їхала, то якось втрьох ми ту торбу випхали з транспорту. До щастя повного ще й ручка відірвалась, так ми насилу винесли.

Набираю тітку, та мені номер телефону дає своєї доньки. Передзвонюю Валі, а та ледь не плаче, каже, що ніяк не встигає і просить зачекати  10 хвилин. Через годину постійних “зараз буду” інша пісня вмикається. Тепер Валя каже, що не може залишити дитину одну, а чоловік на роботі:

— Малий занедужав, ну ніяк не приїду. Галю, можна тебе попросити – візьми таксі, привези ту торбу до мого будинку я вийду і заберу. Таксі оплачу.

Мене вся ця історія уже почала відверто дратувати, але робити нічого, не покину ж я ту торбу із однією ручкою на зупинці – викликала таксі. Та от, таксі спробуй діжди, двічі тариф підвищували, бо в той район і їхати ніхто не хотів.

Але, таки зачекавши сорок хвилин і вислухавши невдоволеного водія який намагався ту торбу у багажник запхати, я таки їхала за вказаною адресою.

Та біля під’їзду Валі не було. Телефоную:

— Ой, зовсім забула, ми вже не вдома. Галю я гроші за таксі тобі скину на карту. Передачу сусідці у 304 квартиру занеси.

Щоб ви собі розуміли то четвертий поверх у будинку без ліфту.

— То ти не встигла, то вийти не можеш, бо дитина не здорова, а це тебе вдома немає. Я не підніму ту сумку на четвертий поверх, з місця зрушити не можу, розумієш? Або хай хтось її забере, або я залишаю її тут і їду додому.

— Та хто буде її нести аж туди, ти смієшся? – заявляє мені Валя, – Я нікого про таке попросити не можу. Ну ти ж її привезла вже, то що важко до кінця справу зробити, як узялась?

От тут я не витримала, вимкнула зв’язок, сіла в таксі і поїхала додому нарешті. Торба без ручки залишилась стояти там де її вивантажив водій.

Додому я приїхала із червоним телефоном, бо телефонувала мені тітка Тамара, Валя, мама моя і всі разом і одночасно. Бачте, я вчинила дуже не гарно і повинна от прямо зараз повернутись і хоча б додому, а передану торбу забрати, бо так не робиться.

Добрі справи мають свою конкретну ціну, моя обійшлась у 400 гривень за таксі, які мені ніхто не повернув і пів дня мого життя, які я витратила на подорож по вечірньому місту і чекання Валентини.

Та от, минуло стільки часу, а та торба мені ще у вухах, бо тітка Тамара до мене в місто приїздила аби довести, що я вчинила не гідно і повернути гроші за те, що було у тій сумці.

Добре, що удома був чоловік, швидко пішла родичка.

От скажіть мені, хіба я не вірно вчинила? Як би ви повелись на моєму місці?

Продовження у першому коментарі.

You cannot copy content of this page