Я стояла біля дзеркала у передпокої й хапливо поправляла комір сукні. У кімнаті бігали діти, менший постійно шукав свій черевик, а старший намагався скласти до купи шкільний зошит. Я подивилася на свій годинник і зрозуміла, що запізнююся на автобус. Подруга Оксана вже двічі телефонувала, перепитувала, чи я виїхала, бо на її весіллі я мала бути не просто гостею, а найближчою людиною.
Моє життя вже пів року нагадувало суцільне чекання. Чоловік Вадим ішов добровольцем не вагаючись, зібрав речі за один день, поцілував діточок, обняв мене міцно біля дверей і сказав, що так треба.
Відтоді кожний мій ранок починався з перевірки телефону. Якщо бачила пропущений або коротке повідомлення від нього — день можна було жити далі. Якщо була тиша — усе валилося з рук.
— Мамо, ти скоро? — гукнув з кімнати старший син. — Ми вже вдягнені.
— Іду, сонечко, вже йду, — відповіла я, натягуючи туфлі.
Залишити дітей на сусідку було єдиним розумним рішенням, бо весільна забава планувалася гучною. Я віддала їй ключі, перепитала чи пам’ятає про вечерю, і нарешті вийшла на вулицю. На душі було важко. Мені здавалося недоречним іти на якесь свято, коли Вадим там недосипає й недоїдає. Але напередодні він сам по телефону сказав мені, щоб я йшла. Сказав, що не хоче, аби я сиділа в чотирьох стінах.
У ресторан я приїхала, коли гості вже збиралися. Зал був прикрашений білими стрічками, усюди лунала музика, люди сміялися, обнімалися, вітали молодих. Оксана сяяла від щастя у своїй пишній сукні. Вона одразу підбігла до мене, обняла за плечі й міцно стиснула.
— Юлько, дякую, що прийшла. Я так хвилювалася, що ти відмовишся, — шепнула вона мені на вухо.
— Я ж обіцяла. Тільки не ненадовго, Оксан. Мені до дітей треба повертатися.
— Та встигнеш до своїх дітей, відпочинь хоч трохи. Ти ж на себе не схожа останнім часом, змарніла геть.
Оксана провела мене до столу, посадила поруч із якимись незнайомими людьми. Я сиділа, розглядала скатертину, крутила в руках серветку і почувалася зовсім чужою на цьому святі. Усі навколо гомоніли про якісь побутові речі, про відпустки, про роботу, а в моїй голові крутилася тільки одна думка — як там Вадим.
Коли почалася музична програма, до нашого столу підійшов високий чоловік. Він трохи нахилився до мене і посміхнувся.
— Доброго дня. Мене звати Олег. Ви так самотньо тут сидите, дозвольте запросити вас до танцю.
Я здригнулася від несподіванки. Хотіла одразу відмовитися, сказати, що не танцюю, що чекаю чоловіка, але Олег простягнув руку так щиро й без жодного натяку на зухвалість, що я просто не змогла знайти слів для відмови.
— Добре, — тихо мовила я й піднялася з-за столу.
Ми вийшли на майданчик. Музика була повільною, спокійною. Він одразу помітив мою напруженість.
— Ви дуже сумна для весілля, — мовив він, показуючи головою в бік молодят. — Щось сталося?
— Та ні, просто думки далеко звідси, — відповіла я, дивлячись кудись йому за плече.
Олег кивнув головою із розумінням, його обличчя стало серйознішим.
— Я розумію. Це справді важко. Але вам теж треба жити, бо дітям потрібна сильна мати. Ви ж маєте дітей?
— Тільки двох, — посміхнулася я вперше за весь вечір. — Хлопчики.
Він почав розпитувати про дітей, про їхні захоплення, про мою роботу. Спокійна розмова трохи відволікла мене від важких думок. Олег виявився гарним співрозмовником, він не намагався залицятися надто відверто, а просто говорив, розказував якісь кумедні історії зі свого шкільного життя, питав моєї думки.
Коли вечір підходив до кінця, я зібралася додому. Олег пішов проводити мене до виходу.
— Юлю, ви мені дуже сподобалися, — мовив він біля дверей. — Я знаю вашу ситуацію і ні на що не претендую, але якщо вам просто треба буде з кимось поговорити або допомогти — дайте мені свій номер. Я просто хочу іноді дзвонити.
Я завагалася. З одного боку, це здавалося недоречним. З іншого — Олег здавався таким надійним і простим, а мені так бракувало звичайної людської підтримки, простого “як ти?”. І я продиктувала йому цифри.
Наступного дня Олег зателефонував. Ми поговорили хвилин десять про якісь нісенітниці. Потім він подзвонив через день, потім ще. Він почав приходити до нас, але ніколи не приходив з порожніми руками. То дітям якісь фрукти принесе, то іграшку, то мені допоможе кран на кухні відремонтувати або важку сумку з магазину донести.
Згодом наша симпатія переросла в щось більше. Я картала себе щоночі, плакала в подушку, дивилася на фотографію Вадима на комоді й казала собі, що це востаннє. Але Олег був поруч, він дарував мені увагу, якої мені так бракувало, купував мені подарунки, підтримував слово й ділом. Я просто потонула в цьому відчутті, що я комусь потрібна тут і зараз.
Ми зустрічалися потай. Я намагалася не показувати сусідкам нічого зайвого, Олег приходив увечері, коли діти вже спали, або ми перестрівалися десь у місті. Мені здавалося, що я контролюю ситуацію, що це просто тимчасова слабкість, яка нікому не зашкодить. Вадим регулярно телефонував, присилав гроші на картку для дітей, питав, як справи. Я відповідала коротко, що все добре, що діти ростуть, що чекаємо його.
Але приблизно місяць тому все раптово змінилося.
Спочатку Вадим перестав дзвонити щодня. Я спочатку не зауважила, бо знала, що там бувають проблеми зі зв’язком. Але минув тиждень — тиша. Потім другий. Я почала набирати його номер сама, але автовідповідач постійно повторював, що абонент поза зоною. На третій тиждень я помітила, що на картку не прийшли гроші, які він зазвичай перераховував у перших числах місяця.
Для нас це було критично. Хлопцям треба було купувати осіннє взуття, куртки, сплачувати за гуртки й купувати продукти. Моєї зарплати на фірмі ледве вистачало на комунальні послуги та їжу.
Я зателефонувала свекрусі. Ніна Петрівна жила в селі за тридцять кілометрів від міста.
— Доброго дня, Ніно Петрівно, — мовила я в слухавку, намагаючись стримати тремтіння в голові. — Ви не знаєте, що з Вадимом? Він вам не дзвонив? Бо мені вже місяць нічого не пише і грошей не перераховує. Нам з дітьми зовсім важко стало.
Свекруха відповіла якось дивно прохолодно, аж серце стиснулося.
— Дзвонив, Юлю. Живий він, усе добре з ним.
— А чому ж мені не набирає? Чому дітям нічого не переказує? Нам гроші дуже потрібні, хлопцям взути нічого.
— Не знаю, Юлю. Він дорослий чоловік, сам вирішує, кому дзвонити й куди гроші посилати. Мені нічого не казав, — відрізала Ніна Петрівна.
— Як це не казав? Ви ж його мати! Передайте йому, хай хоч дітям зателефонує!
— Я йому вказувати не буду. Бувай здорова, Юлю, бо в мене корова непорана.
Свекруха поклала слухавку. Я залишилася стояти посеред кухні з телефоном у руці, абсолютно не розуміючи, що відбувається. Чому вона так зі мною розмовляє? Раніше ми завжди знаходили спільну мову, вона любила внуків, привозила їм молоко та яйця з села. А це наче стіна між нами виросла.
Минув ще тиждень. Грошей так і не було. Мені довелося позичати в Оксани, аби просто купити дітям м’яса та овочів. Олег теж трохи допомагав, але я соромилася просити в нього багато, адже він не зобов’язаний був утримувати моїх дітей від іншого чоловіка.
У п’ятницю увечері до мене в гості завітала наша спільна знайома Ірина, яка жила неподалік від села моєї свекрухи. Ми сіли на кухні, я налила їй чаю.
— Юлю, ти якась сумна, — мовила Ірина, розглядаючи моє обличчя. — Що сталося?
— Та от з Вадимом біда якась, — зітхнула я, опускаючи очі. — Грошей не присилає вже другий місяць. Не дзвонить. Свекруха мовчить, як риба. Я вже не знаю, що й думати. У нас же двоє дітей, їх вдягати треба, годувати! Як він міг так кинути нас без копійки?
— Тю, Юлько… А ти що, справді нічого не знаєш?
— Про що не знаю? — я аж похолола всередині. — Щось з Вадимом?
— Та ні, з Вадимом усе гаразд! Він же минулого місяця у відпустці був!
У мене в очах потемніло. Я схопилася за край столу.
— Як у відпустці? Коли?
— Та ось, три тижні тому. Приїхав до матері в село. Ти що, не знала?
— Ні… — відповіла я, відчуваючи, як земля вислизає з-під ніг. — Він до мене навіть не зайшов. До дітей не прийшов…
— Та ти слухай далі, — продовжила Ірина, знизивши голос. — Він у матері в хаті такий ремонт угатив! Нові вікна пластикові вставив, дах перекрив, робітників наймав, паркан новий поставив. Купу грошей туди вклав, сусіди тільки й обговорювали, скільки тисяч він там залишив. Усі будматеріали з міста машинами возили.
Я слухала її й не вірила власним вухам. Вадим приїжджав. Він був зовсім поруч, за тридцять кілометрів від нас. Він мав відпустку, мав гроші, купував вікна й брус, наймав людей, робив ремонт у матері… і жодного разу не зателефонував мені. Жодного разу не приїхав подивитися на синів, не залишив їм бодай гривні на нові черевики.
— Іра, ти щось плутаєш… — прошепотіла я. — Це не мій Вадим. Він не міг так вчинити.
— Та як не твій, Юль? Я ж його на власні очі біля магазину бачила! Привіталася ще з ним. Він якийсь ходив хмурий, ні з ким розмовляти не хотів. Я ще здивувалася, чого він у село приїхав, а не до вас у місто. Думала, ви посварилися.
Ірина пішла пізніше, а я так і залишилася сидіти на стільці біля вікна. У голові роїлися тисячі думок. Чому? За що він так вчинив зі мною і дітьми? Навіть якщо між нами щось не так, якщо хтось йому розповів про Олега чи він сам про щось здогадався — чому він не прийшов і не сказав усе в очі? Чому залишив хлопців без підтримки, а сам викинув усі гроші на ремонт хати в селі?
