Оксана поклала важку сумку на лаву біля дверей, син Назарко одразу побіг до вікна, де на підвіконні лежали висохлі мухи та припадав пилом старий дерев’яний коник, якого ще дідусь колись вирізав.
– Мамо, а ми довго тут будемо? – запитав хлопчик.
– Довго, Назарчику. Тепер це наш дім, – тихо відповіла Оксана.
З сіней вийшла мати, Любов Степанівна. Очі в матері були втомлені, а руки – у тісті, яке вона, схоже, щойно місила на кухні.
– Приїхали-таки, – мовила мати замість привітання, але в її голосі не було докору, лише якась гіркота. – Сідайте до столу, я зараз чай поставлю. Назарчику, ходи сюди, бабуся тобі печенько дасть.
Оксана сіла на краєчок стільця, що рипів під кожним рухом. Розлучення з чоловіком пройшло тихо, але витягнуло з неї всі сили. У місті не було чим дихати, не було за що жити, а тут принаймні була хата і мама.
Наступного ранку Оксана вийшла до колодязя. Вода в ньому була холодна, аж пальці зводило, коли вона витягала важке відро. Поблизу паркану зупинився чоловік. Це був Богдан, її колишній однокласник. Вони не бачилися років з десять, відтоді як він пішов служити, а вона виїхала на навчання.
– Оксано? Це ти? – він сперся на штахетник, розглядаючи її з якоюсь дивною, неприхованою радістю.
– Я, Богдане. Доброго дня, – вона поправила волосся, що вибилося з-під хустки.
– Чув, що ти повернулася. Не вірив, поки сам не побачив. Давай допоможу. Не діло жінці такі тягарі носити.
– Я сама впораюся, Богдане. Я вже звикла сама.
– Поки я поруч, не треба самій, – він рішуче взяв відро й покрокував до ґанку.
З хати вийшла мати. Побачивши Богдана, вона навіть не привіталася, лише зсунула брови й стала на порозі, перегороджуючи шлях.
– Постав відро на лаву, Богдане, і йди собі. Нам допомагати не треба.
– Та що ви так одразу, тьотю Любо? Я ж від щирого серця.
– Знаю я ваше серце. І матір твою знаю. Йди додому, не роби людям поголосу.
Богдан лише посміхнувся, але відро поставив і ступив крок назад. Подивився на Оксану і тихо мовив:
– Я увечері зайду. Просто побалакаємо.
Коли він пішов, мати схопила Оксану за рукав.
– Не смій з ним навіть розмовляти! Чуєш мене?
– Мамо, та що ви таке кажете? Він просто привітався, ми ж в одному класі вчилися.
– Його мати, Ніна, вже по всьому селу торочить, що ти повернулася синові голову дурити. Каже, розлучена, з дитиною, нащо вона нашому Богдану. А він у них один.
– Нехай говорять що хочуть, мені байдуже, – відвернулася Оксана.
Увечері Богдан дійсно прийшов. Він сів на призьбі поруч із Оксаною, поки Назар бігав по подвір’ю з дерев’яною палицею, уявляючи себе вершником. Вони говорили про те, хто з однокласників де влаштувався, як змінилося село…
Але в кожному слові Богдана відчувалася така теплота й турбота, якої Оксана не бачила вже багато років.
– Ти знаєш, я ж тоді, у школі, так і не наважився тобі сказати, – раптом мовив Богдан, дивлячись на темний силует садку. – А потім ти виїхала, вийшла заміж… Я думав, усе минулося.
– Богдане, не треба про це. У мене дитина, у мене розваляне життя. Я приїхала сюди просто перепочити, знайти якісь сили.
– А я й не кваплю тебе. Просто хочу бути поруч. Назарко – гарний хлопець.
– Моя мати проти. Та й твоя… я чула, що вона каже.
– Мати посвариться та й перестане. Вона мені не вказуватиме, з ким жити, – мовив Богдан.
Але наступного тижня в дворі Любові Степанівни почалися дивні речі. Зранку Оксана вийшла годувати курей і побачила, що птахи не біжать до неї, як зазвичай.
– Мамо! Ходи сюди! – крикнула Оксана, відчуваючи, як холодний піт виступає на лобі.
Любов Степанівна вийшла на ґанок, глянула на двір і лише сплеснула руками.
– От і почалося… Я ж казала тобі! Це Ніниних рук справа! Вона підсипала щось під ворота, я ще вчора бачила, як вона біля нашого паркану крутилася.
– Та хіба людина може таке зробити через плітки? – Оксана не вірила своїм очам. – Може, вони просто з’їли щось не те на городі?
– Не будь наївною!
Ввечері прийшов Богдан. Оксана вийшла до нього за ворота, не пускаючи на подвір’я.
– Богдане, не ходи сюди більше.
– Що сталося? Чому ти така?
– У нас кури заслабли. Мати каже, це твоя мати підсипала.
– Ти що, віриш у ці вигадки? Моя мати нормальна жінка, вона б такого не зробила! Ну побурчить трохи, але щоб таке…
– Я не знаю, хто це зробив, але я не хочу навіть думати про таке.
– Оксано, я люблю тебе! Чуєш? Я стільки років чекав! Я піду з дому, якщо треба, ми будемо жити окремо!
– Богдане. Іди додому.
Богдан пішов.
Минуло кілька днів. Селом прокотилася чутка, що Ніна, Богданова мати, ходила до священика й вимагала, аби той привселюдно в церкві соромив жінок, які чесних хлопців з пантелику збивають.
Тієї ночі Оксана довго не могла заснути. У хаті було парко, Назарко крутився уві сні, мимрив щось про своїх іграшкових коней. Раптом за вікном спалахнуло червоне світло, а за мить долучився дивний, тріскучий шум.
– Пожежа! – закричала мати з сусідньої кімнати.
Оксана вискочила на двір. У глибині подвір’я горіла стодола. Сухе сіно й стара солома спалахнули миттєво, вогонь піднімався високо в небо, освітлюючи весь куток села.
Сусіди збіглися швидко. Носили воду від криниці, збивали полум’я, аби воно не перекинулося на хату. Богдан прибіг одним із перших, без шапки, у самій сорочці. Він гатив відрами, кидався у самий дим, але стодолу врятувати не вдалося – залишився тільки згарище та чорні, обвуглені балки.
Коли все вщухло і люди почали розходитися, Оксана стояла біля згорілого каркасу.
Богдан підійшов до неї, дихаючи важко й уривчасто.
– Оксано… слава Богу, хата ціла. Головне, що ви не постраждали.
Вона подивилася на нього так, ніби бачила вперше в житті.
– Це не випадковість, Богдане.
– Та хто підпалить? Це випадковість, може, іскра з димаря, чи хтось недопалок кинув…
– Я приїхала сюди за спокоєм, а отримала пекло. Все, Богдане. Більше не приходь.
Вона повернулася й пішла до хати, не слухаючи його виправдань.
Наступного ранку Оксана почала збирати речі.
Любов Степанівна сиділа на лаві, підперши голову руками.
– Куди ж ти поїдеш, доню? Де ти там знайдеш куток?
– До міста повернуся, мамо.
– Може, заспокояться?
– Ні, мамо. Я не можу ризикувати.
На світанку, коли село ще спало і над річкою стелився густий білий туман, Оксана тримала сина за руку. В іншій руці вона несла важку валізу. Вони йшли до автобусної зупинки на околиці.
Богдан чекав її біля повороту. Він стояв, прихилившись до стовпа, змоклий від роси, з темними колами під очима.
– Тобто ти ось так просто йдеш? – запитав він, коли вона підійшла ближче.
– Так треба, Богдане. Для всіх так буде краще.
– А як же я? Ти про мене подумала?
– А ти подумай про себе сам. Живи своїм життям, слухай матір.
Вона пройшла повз нього, не зупиняючись. Назар потягнувся було рукою до Богдана, але Оксана стиснула його пальці міцніше й прискорила крок. Автобус уже під’жджав до зупинки, піднімаючи куряву на ґрунтовій дорозі.
Минали роки.
У селі життя майже не змінилося, але в хаті Богдана все змінилося. Після від’їзду Оксани він ніби завмер. Не було більше в ньому тієї колишньої завзятості, зникла посмішка.
Мати намагалася нараяти йому дівчат – то доньку місцевого продавця, то вчительку з сусіднього села. Посилала його до клубу, пекла пироги, запрошувала гостей. Але Богдан навіть дивитися на них не хотів. Перші кілька місяців він ще намагався дізнатися адреси Оксани у місті, питав у її матері, але Любов Степанівна мовчала, як риба. А потім він просто перестав питати.
Чоловік став замикатися у собі, годинами сидів на ґанку, дивлячись у простір. Коли батько кликав його робити щось по господарству, він робив усе автоматично, без жодного інтересу. Друзі, які раніше часто заходили до нього, поступово перестали з’являтися – з Богданом не було про що говорити, він або мовчав, або відповідав односкладно й байдуже.
Далі Богдан залишився з матір’ю сам. Ніна, яка так боролася за “щастя” для свого єдиного сина, тепер бачила перед собою лише тінь колишнього Богдана. Вона пробувала з ним говорити, просила вибачення, плакала ночами, але він її ніби не чув.
Так він і залишився жити у батьківській хаті, не одружився, не завів власних дітей. Сільські дівчата перестали звертати на нього увагу, адже з вродливого й моторного хлопця він перетворився на похмурого, передчасно посивілого чоловіка, який щовечора просто ходив самотній вулицями села від свого двору до згарища старої стодоли і назад.
