Я стояла на кухні, тримаючи в руках чашку із чаєм, який щойно заварила. Було сьома ранку неділі, і я планувала поспати хоча б до дев’ятої.
Двері відчинилися без дзвінка, і в квартиру увійшла вона – моя свекруха Ольга Петрівна. У руках – сумки з продуктами, на обличчі – посмішка, ніби вона тут господарка.
– Доброго ранку, Олено! – гукнула вона голосно, ставлячи сумки на стіл. – Я вирішила заскочити рано, бо в магазині свіжі яйця були, а млинці ж без них не ті. Почекай зараз швидко зроблю поїси поки гарячі!
Я відчула, як усе всередині стискається. Знову. Без попередження. Знову вона тут, ніби це її дім.
– Ольго Петрівно, – сказала я, стараючись тримати голос рівним, – ми ж домовлялися. Ви телефонуєте перед тим, як прийти. Це наш дім. Наш.
Вона повернулася до мене, витираючи руки об фартух, який, до речі, теж принесла з собою.
– Ой, донечко, та що ти вигадуєш? Я ж не чужа. Я ж для вас. Ось, подивися, скільки я купила – і сир, і сметана, і навіть полуницю свіжу знайшла. А ти ж учора казала, що втомилася після роботи. Я й подумала – нехай Олена поспить, а я все зроблю.
– Я не спала і вже не посплю бо ви мене розбудили! – випалила я, не стримавшись. – Ви зайшли о сьомій ранку! У неділю!
Вона здивовано підняла брови.
– Та я ж тихо зайшла. Ключем. Ти ж дала мені ключ, пам’ятаєш? На випадок, якщо що.
– Я дала на випадок надзвичайної ситуації! Не щоб ви щодня сюди приходили!
Мій чоловік Андрій вийшов із спальні, потираючи очі. Він почув останню фразу.
– Олено, ну що ти знову? Мама ж добра. А зараз будуть млинці.
– Андрію, це не про млинці! – я повернулася до нього. – Це про те, що ми не можемо навіть вдома бути самі! Вона приходить коли захоче, переставляє мої речі, перемої особисті речі, будить нас о сьомій ранку!
Ольга Петрівна зітхнула, ніби я сказала щось образливе.
– Олено, я ж не зі зла. Я ж хочу допомогти. Я ж не вимагаю нічого взамін. Тільки хочу бути поруч.
Я відчула, як усе всередині кипить. Так, вона допомогла. Так, без неї ми б не мали цього всього. Але чому це дає їй право бути тут щодня?
– Ви допомогли, і ми вдячні, – сказала я холодно. – Але це не означає, що ви можете жити нашим життям.
Вона подивилася на мене довго, потім повернулася до плити.
– Ну гаразд, – сказала тихо. – Я піду.
Вона взяла сумку й вийшла. Двері зачинилися. Андрій подивився на мене.
– Ти маєш совість, Олено. Вона ж мама.
Я не відповіла. Бо знала – це тільки початок.
Мене звати Олена, мені 32 роки, і я заміжня за Андрієм уже п’ять років. Ми познайомилися в університеті, де я вчилася на економічному факультеті. Він – інженер, спокійний, добрий, трохи наївний. Я – амбітна, впорядкована, люблю, коли все за планом.
Ми мріяли про власне життя, про квартиру, про машину, про те, щоб я закінчила магістратуру й отримала хорошу роботу. І все це сталося. Завдяки його мамі.
Ольга Петрівна поїхала на заробітки до Чехії коли Андрію було 15. Працювала там на фабриці, на будівництві, прибиральницею – ким завгодно. 15 років.
Не бачила сина, не бачила свят, не бачила, як він росте. Зате надсилала гроші. Спочатку на їжу, потім на навчання, потім – на наше весілля. Коли ми одружилися, жили в її старій квартирі на околиці міста. Двокімнатна, тісна, але своя. Вона тоді ще була в Чехії, але дзвонила щотижня.
– Андрію, бережи Олену, – казала вона. – Вона гарна дівчина. Я скоро приїду, все владнаю.
І приїхала. Через рік після весілля. З амбітним планом.
– Я купила вам квартиру, – сказала вона просто, ніби це була дрібничка.
Ми не повірили. Потім вона дала таки придбала нам ту квартиру, правда частину грошей вона позичила. Мені на ювілей вона подарувала можливість закінчити магістратуру. Я мріяла, але не могла собі цього дозволити, адже не мала таких грошей. Я закінчила її з відзнакою.
Працюю тепер у великій компанії, зарплата 45 000 на місяць. Андрій – 38 000. Ми живемо добре. Краще, ніж більшість наших друзів.
Але є одне “але”. Ольга Петрівна.
Вона переїхала до нашого будинку. Купила квартиру поверхом нижче. Сказала:
– Хочу бути ближче. Допомагати. Ви ж молоді, зайняті. А я – на пенсії, руки вільні.
Спочатку ми зраділи. Думали – раз на тиждень, на вихідні, чай, борщ, поговоримо. Але ні.
Вона почала приходити щодня.
Я пам’ятаю той день, коли все почалося по-справжньому. Було літо, субота. Я повернулася з роботи раніше – хотіла влаштувати Андрію сюрприз, приготувати вечерю, поставити свічки, надіти ту сукню, яку він любить. Відчинила двері – а на кухні стоїть Ольга Петрівна. У моєму фартусі. Ріже огірки.
– О, Олено, ти рано! – сказала вона радісно. – Я вирішила борщу зварити. Ти ж казала, що втомилася від фастфуду.
Я завмерла в дверях.
– Ольго Петрівно як ви сюди потрапили?
– Ключем, звісно. Андрій дав. Сказав – на всяк випадок.
– Він не питав мене!
– Та що ти, донечко, я ж не краду. Я ж для вас.
Вона продовжила різати. Я пішла до спальні – мої речі перекладені. Шкарпетки Андрія – у іншій шухлядці. Мої книги – на іншій полиці.
– Ви чіпали мої речі? – крикнула я з кімнати.
– Та я прибрала трошки! У вас пил був. І речі деякі у пральній машині – я ж бачу, що ти не встигаєш.
Я вийшла. Обличчя горіло.
– Дякую. але мені не зручно тепер!
– Олено, я ж мама. Я ж не чужа.
Андрій прийшов пізніше. Я все йому розповіла. Він зітхнув.
– Ну що ти, Олено. Мама ж добра. Вона ж допомагає.
– Вона лізе в наше життя!
– Вона просто хоче бути корисною.
Я мовчала. Бо знала – він її захищатиме. Завжди.
З того часу це стало системою. Вона приходила: О сьомій ранку в неділю – з млинцями. О дев’ятій вечора в середу – з пирогами. О п’ятій ранку в п’ятницю – “бо молоко свіже привезли, я вам какао зварила”.
Одного разу я прийшла додому – а вона сидить у нашій вітальні й дивиться телевізор. З ногами на моєму дивані.
– Ольго Петрівно, що ви робите?
– Та я до вас. Андрій сказав, що ви в кіно. Я подумала – посиджу, почекаю. Чай заварилаю. Зараз кіно скінчиться і побіжу додому Я тільки на годинку.
Вона сиділа ще три.
Мої подруги сміються.
– Олено, та ти скаржишся? Моя свекруха мене ненавидить! А твоя тобі борщ варить!
– Ти не розумієш, – кажу я. – Це не про борщ. Це про те, що я не можу дихати.
– Ну скажи їй.
– Я кажу. Вона не чує.
– Андрію скажи.
– Він каже: “Мама ж добра”.
Одного разу я не витримала. Було це взимку. Я повернулася з роботи замерзла, втомлена, хотіла просто лягти. Відчиняю двері – а в квартирі пахнесмаженим. Ольга Петрівна на кухні. Смажить котлети.
– Олено, ти якраз вчасно! Я котлет наготувала – на три дні вистачить.
– Ольго Петрівно, – сказала я тихо, – вийдіть.
– Що?
– Вийдіть. Зараз. Я прошу.
Вона повернулася, тримаючи сковорідку.
– Олено, ти що, виганяєш мене?
– Так. Виганяю. Це мій дім. Мій. І Андрія. Ви – гість. І гості попереджають, коли приходять.
Вона поставила сковорідку. Подивалася на мене.
– Я зрозуміла, – сказала тихо. – Я піду.
Вона пішла. Без слів. .
Андрій прийшов – котлети на столі, записка: “Їжте на здоров’я. Мама.”
Він подивився на мене.
– Ти що наробила?
– Я захищаю наш дім.
– Вона ж для нас усе.
– А ми для неї – що? Ляльки?
Він мовчав.
З того часу вона приходить рідше. Раз на тиждень. Дзвонить перед цим. Приносить пиріжки, ставить у холодильник, йде. Не заходить до спальні. Не переставляє речі.
Але я бачу, як вона дивиться. Як тримає в руках ключ, якого я так і не забрала. Як посміхається Андрію, коли думає, що я не бачу. Вона чекає. Чекає, коли я здамся. Коли скажу: “Заходьте, мамо, чаю вип’ємо.”
А я не можу. Бо знаю – якщо пущу її знову, вона повернеться. З млинцями. З котлетами. З “я ж для вас”. І я знову втрачу свій дім.
Мої подруги кажуть:
– Олено, ти несправедлива і невдячна. Вона ж тобі квартиру купила.
– Так, – кажу я. – Але це не значить, що вона повинна сидіти мені на плечах кожен день. Нащо узагалі нам було купувати житло, якщо ти у нас оселилась маючи свою квартиру?.
Зрештою. Це мій дім.
Мій.
Хіба ж я не права, що відстоюю його?
Головна картинка ілюстратвина.
