Нещодавно мені виповнилося 76 років. Я свого віку навіть не відчуваю. Мені здається, я навіть марафон пробігла б, але торік ніби наврочили!
Спочатку лежала 2 тижні у лікарні із пневмонією, а потім ще зламала ногу. Ходити було важко і період відновлення був досить довгий. Ось дочка мені запропонувала до неї переїхати. Там хоч догляд якийсь, та й разом веселіше.
Я зібрала речі та поїхала. Думала на кілька місяців, а вийшло цілий рік. Із самого початку все складалося добре. Але потім я стала помічала, що зять мене не дуже любить. Злий дуже ходив, бурчав собі під ніс. Мені від такого ставлення було не дуже зручно, тому одного разу я сказала:
— У вас, діти, дуже добре, але я, мабуть, повернуся додому.
— Та що ви! Залишайтесь у нас назавжди, — заговорив зять.
Я такої відповіді зовсім не очікувала. Сказала, що мені треба подумати. Наступного дня, коли діти пішли на роботу, зібралася та поїхала додому. Будинок мій був неподалік міста.
Але коли я зайшла на подвір’я, то мало не впала. Поруч із брамою лежить велика купа речей. То були мої речі! Я придивилася, а там усі старі фотоальбоми, статуетка — єдине, що залишилося від моєї сестри, і купа інших дуже важливих для мене речей.
Поки я там стояла, з хати вийшов чоловік. Виявилося, що він цей будинок винаймає і має намір його викупити! Сказав, що вже половину грошей віддав. Я не розповіла, хто я така, просто подякувала і повернулася до дочки. Я просто не могла зрозуміти, як вони могли так зі мною вчинити. Я тут виросла і дітей своїх виростила. Хіба ж можна просто так його продати? Та ще й без мого дозволу!
Коли діти повернулися, я швидко їм розповіла. І дорікнула:
— Ви вважаєте, я така стара, що зі мною таке можна провернути? Вам здавалося, я у вас назавжди залишусь і з радістю свій будинок віддам?
Дочка була у розпачі, постійно вибачалася, а зять навпаки, почав підвищувати голос і звинувачувати мене в тому, що я зовсім не ціную їхніх старань.
— Ви тут живете на всьому готовому! Що вам не сидиться? Ми ж для ваших онуків стараємося! Погоджуйтесь, договір вже на фінішній прямій.
Я мовчки вислухала всі його аргументи та переконання. А потім сказала, щоб завтра повернули всі мої речі на місця і виселили ту людину. Документи будинку все одно оформлені на мене.
— Як ми виселимо? Ми вже навіть половину грошей взяли. Та й половини з них уже немає.
Я дізналася, якої суми не вистачає і віддала зі своїх заощаджень. Сказала, що якщо за два дні не повернуть усе на свої місця, то піду в поліцію. Будинок продавати я не збираюсь. Нехай самі свої фінансові проблеми вирішують, якщо хочуть розпоряджатися чужим майном.
Дочка ще довго вибачалася. Я сказала, що вибачила, але в душі розумію, що це не так, і тепер доведеться самій із усіма недугами справлятися. Не хочу я більше залишати будинок. Людина я стара і дуже прив’язана до спогадів. У цьому будинку все моє життя. Важко усвідомлювати, що близькі мені люди хотіли його продати, ще й у такий спосіб.
