Мені тридцять чотири роки, і кожної неділі наша родина збирається за великим столом. Для більшості це просто привід пообідати разом, але для мене кожна така зустріч перетворюється на випробування.
Мій характер завжди був для мене найбільшою проблемою. Я не вмію залишати чужі зауваження поза увагою.
Наприклад, моя подруга Оксана реагує на все легко. Вона може послухати чужі докори, посміхнутися, махнути рукою і за хвилину забути, що їй тільки-но сказали. Я ж так не можу. Якщо мені кажуть щось неприємне або недоречне, я гублюся в той самий момент, мовчу, а потім тижнями прокручую цю ситуацію в голові. Я згадую кожне слово, дорікаю собі за мовчання і вигадую сотні правильних відповідей, які треба було сказати одразу. Ця звичка гризти себе зсередини заважає мені жити, але змінити це в собі я досі не змогла.
За столом зазвичай усе починається однаково з банальних запитань про роботу, а потім розмова плавно переходить на мою самотність. Тітка Люба суворо дивиться на мене через окуляри, набирає в тарілку салат і починає навчати життю.
– Ти все сидиш у своїх книжках, – каже вона, перекладаючи ложку з руки в руку. – Дівчата в твоєму віці вже дітей до школи ведуть, а ти тільки про свою роботу думаєш. Коли ти вже за голову візьмешся?
– У мене багато роботи зараз, – відповідаю я, стискаючи під столом пальці так. – Мені треба закрити місяць, а потім буде видно.
– Яка робота? – втручається двоюрідний брат Вадим. – Робота нікуди не втече. Тобі вже тридцять чотири. Скоро взагалі ніхто дивитися на тебе не схоче.
Я сиджу, опустивши очі в тарілку, і відчуваю, як до горла підступає важкий клубок. Всередині все закипає від образи, але я знову не знаходжу слів, щоб відповісти їм жорстко і раз і назавжди закрити цю тему. Я просто мовчу, а в голові вже починає крутитися звичне: “Чому ти не сказала, що це не їхня справа? Чому знову дала їм привід сміятися?”
Мама в такі моменти зазвичай мовчить, але коли всі розходяться, вона починає те саме тільки своїм голосом.
Одного разу восени в нашому відділі з’явився новий співробітник. Його звали Олег. Він перевівся з іншого міста, був спокійним, уважним чоловіком, який ніколи не підвищував голос і завжди допомагав мені. Ми почали спілкуватися частіше, іноді разом обідали в їдальні, а потім він запросив мене прогулятися міським парком після роботи.
Ми ходили алеями, збирали жовте листя і розмовляли. Мені було легко з ним. Вперше за довгий час я відчула, що мене слухають без осуду і без натяків на мій вік чи незаміжній статус.
Одного вечора Олег провів мене до самого будинку. Ми зупинилися біля хвіртки, він усміхнувся, потиснув мою руку і сказав, що зателефонує завтра. Коли я зайшла до хати, мама вже чекала мене в коридорі. Вона стояла, склавши руки на грудях, і уважно дивилася на мене через напівтемний коридор.
– Хто це тебе привів? – запитала вона без вступу, прямуючи за мною на кухню.
– Це Олег з нашого відділу, – відповіла я, знімаючи пальто і вішаючи його на гачок. – Ми трохи пройшлися після роботи.
– І що це за Олег? Звідки він узагалі взявся? – мама сіла за стіл і присунула до себе чайник. – Ти про нього нічого не знаєш. Зараз стільки всіляких пройдисвітів ходить, тільки й шукають, до кого б причепитися.
– Він нормальний чоловік, мамо, – зітхнула я, сідаючи навпроти. – Працює у нас уже два місяці. Спокійний, вихований.
– Вихований… – мовила вона з недовірою. – Всі вони спочатку виховані. Треба добре дізнатися, що він за людина. Ти ж його минулого не знаєш.
– Навіщо ти одразу думаєш про найгірше? – відчуваючи, як усередині знову зростає знайома тривога, запитала я. – Він просто покликав мене на прогулянку.
– Бо я життя прожила і знаю людей, – відрізала мама. – Потрібно все перевірити. Я завтра позову сусідку Наталю, у неї племінник працює в поліції, звідки кажеш він приїхав?
Ці слова зіпсували мені увесь вечір. Замість того, щоб думати про приємну прогулянку та теплі слова Олега, я знову почала крутити в голові мамині застереження. А що, як вона права? Що, як я справді не бачу очевидних речей і знову довіряю не тому, кому слід?
Наступні дні перетворилися на суцільне очікування. Олег поводився так само приязно, приносив мені вранці каву в паперовому стаканчику, ми знову ходили гуляти, але я вже не могла розслабитися. Мамині підозри засіли в моїй голові глибше, ніж мені б хотілося.
Через тиждень мама зустріла мене з роботи з особливим виразом обличчя.
– Ну що, я дізналася про твого Олега, – мовила вона, сідаючи на стілець і спираючись ліктями про стіл.
– І що ти дізналася? – з завмиранням серця запитала я.
– Наталя розпитала свого племінника. Виявилося, що твій Олег три роки тому мав великі неприємності. Він позичив у своїх родичів гроші на ремонт дачі і досі їх повністю не повернув. Та ще й з колишньою дружиною вони розлучалися через суди, бо не могли поділити якийсь старий автомобіль.
Я замерла, тримаючи в руках чашку.
– Це все? – тихо запитала я.
– А тобі цього мало? – сплеснула руками мама. – Людина не може розібратися з власними боргами та родичами! Він боржник і скандаліст. Тобі такий потрібен? Ти хочеш потім його борги виплачувати?
– Мамо, це його особисті справи з родичами, я навіть не знаю деталей, – спробувала заперечити я, хоча всередині все вже стиснулося від розчарування.
– Деталі їй не потрібні! – мовила мама. – Якщо чоловік у тридцять п’ять років не може закрити питання з грошима, то це показник. Він просто безвідповідальний пройдисвіт, який шукає затишне місце.
Того вечора я довго не могла заснути. Я лежала в темряві, дивилася на стелю і прокручувала в голові кожне мамине слово. Моя звичка сумніватися в собі та переживати через чужі оцінки знову взяла верх. Я згадувала, як Олег розповідав про свій будинок, і тепер ці розповіді здавалися мені підозрілими. Навіщо він робить ремонт сам? Чому не найме робітників? Може, справді через брак грошей і борги?
Наступного дня на роботі я поводилася відсторонено. Олег помітив це одразу. Коли ми залишилися в кабінеті удвох, він підійшов до мого столу.
– Щось сталося? – запитав він, уважно дивлячись на мене. – Ти сьогодні дуже мовчазна і навіть не дивишся на мене.
– Все нормально, – відповіла я, не підводячи очей від монітора. – Просто багато роботи.
– Я ж бачу, що щось не так, – м’яко мовив він. – Якщо я робив щось не так, ти тільки скажи.
Я подивилася на нього і згадала мамині слова про борги та суди. У мені піднялася хвиля роздратування, змішана з моєю власною безпорадністю. Чому я завжди опиняюся в таких ситуаціях? Чому я не можу просто спитати його прямо?
– Олег, у тебе є борги? – випалила я, навіть не подумавши, як це звучить збоку.
Він здивовано підняв брови, а потім повільно опустив погляд.
– Звідки такі запитання? – запитав він тихо.
– Мені сказали, що ти винен гроші родичам і що у тебе були проблеми під час розлучення, – відповіла я, відчуваючи, як щоки палахкотять, але зупинитися вже не могла.
Олег мовчав кілька секунд.
– Зрозуміло, – сказав він. – Тобі вже встигли розписати мою біографію. Якщо тобі справді цікаво, то гроші я брав у дядька на купівлю матеріалів для даху, коли той протік, і я повернув усе до останньої копійки ще минулого року. А з колишньою дружиною ми справді ділили майно через суд, бо вона хотіла забрати машину мого батька. Це була неприємна історія, але я діяв виключно в межах закону.
Його голос лунав спокійно, без злості, але в ньому відчувалася глибока образа.
– Вибач, – видавила я з себе. – Я не повинна була цього питати в такому тоні.
– Справа не в тоні, – мовив Олег, підводячись зі стільця. – Справа в тому, що ти віриш чужим розмовам більше, ніж тому, що бачиш сама. Ми спілкуємося вже місяць, а ти навіть не спробувала запитати мене особисто, а просто зібрала плітки.
Він повернувся і вийшов із кабінету, зачинивши за собою двері.
Я залишилася сидіти одна. Я знову не змогла вчинити правильно. Я знову промовчала, коли треба було розпитати маму про джерела її інформації, і я випалила дурницю людині, яка мені була щиро симпатична.
Увечері я повернулася додому.
– Ну що там ваш Олег? – запитала вона, не повертаючись до мене.
– Нічого, – відповіла я, сідаючи на стілець біля вікна. – Ми посварилися.
– О ось бачиш! – мама повернулася з лопаткою в руці, її обличчя виражало повне задоволення своєю правотою. – Я ж казала! Тільки торкнулася теми, і він одразу показав свій характер. Добре, що дізналися зараз, а не потім.
Я дивилася на неї і розуміла, що марно щось пояснювати. Вона була переконана, що врятувала мене від чергової помилки.
