Доля подарувала мені справжнє родинне щастя: щире кохання чоловіка Івана, здорових і красивих дітей – синочка Олежика й донечку Оленку. Та моє щастя було недовгим. У двадцять сім років я залишилася без своєї половини, без роботи, з двома дошкільнятами на руках.
Мене підтримувала свекруха, яка також у молоді роки втратила чоловіка. Так ми з нею в мирі й згоді прожили шість років.
Мешкали ми в селі, мали город і господарство. Справжньою нашою годувальницею була корівка Зірка. Ласкава й тиха, вона щороку дарувала нам телятко, й тричі на день багато молока. Отже, було що їсти й продавати на базарі. З того й жили.
Щоправда, нам допомагав сусід Степан, ще парубок, молодший від мене на кілька років. Свекруха помітила, що я йому не байдужа й натякала, щоб я за нього вийшла заміж. мовляв, сина її не повернеш, онук Олежик – викапаний Іван – гріє її душу, тож вона хоче біля внуків бути, та й мене щасливою бачити. А Степан – хлопець порядний і роботящий. Та й як в селі без чоловічих рук. Я старалася уникати таких розмов. Так минуло шість років.
Однієї літньої ночі розгулялася гроза й блискавка залетіла в сарай через відчинене віконце. Коли прибули пожежники, мало що вціліло, найбільше шкода було Зірки. За страхівку придбати корову було неможливо. Та й де її утримувати, коли все потребує відновлення.
Я почала шукати роботу, але це була справа безнадійна: в селі не було, а до райцентру далеко, тож вирішила податися в столицю, щоб влаштуватися на будь-яку працю. Свекруха ніяк не хотіла мене відпускати, мовляв, занадто довірлива й наївна, як для великого міста, де люди цинічні й суворі. Але все ж погодилася залишитися з онуками, ще й дала адресу їхніх далеких родичів, щоб, по можливості, посприяли й в разі чого прихистили.
Я взяла дещо з фруктів для гостинців і приїхала за адресою, та побачила, що мені не дуже раді. Вони жили заможно, багато працювали, тому найняли хатню робітницю. Єдиний син уже навчався в інституті. Я переночувала, не хотіла на довше затримуватися в родині і наступного дня розшукала знайомих дівчат, що мешкали в заводському гуртожитку й мені запропонували місце.
З самого ранку я зайнялася пошуками роботи, але розраховувати могла тільки на працю доглядальниці та прибиральниці, бо з моєю кулінарною освітою, але без досвіду роботи в жодний заклад харчування мене не брали.
Нарешті пощастило влаштуватися нянею для хлопчиків-близнят, що навчалася в другому класі. Їх треба було відвести вранці до школи, приготувати ланч-бокс для перекусу, зустріти після уроків, приготувати для всієї сім’ї обід і погуляти з дітьми до повернення з роботи батьків.
Через місяць господиня дала мені зарплату і звільнила. Їй бачте, не сподобалося, що її чоловік хвалить мої занадто калорійні страви і поправляється від них, говорить мені компліменти й просить, щоб я залишалася в них спати, натомість узяла на себе всю хатню роботу, але нову кухонну техніку вона мені довірити не може, мовляв, ще щось зламаю.
Я вирішила їхати додому. Добре хоч на дорогу заробила. Перед від’їздом зайшла до родичів попрощатися. Купила торт, щоб віддячити їм, що прийняли мене в перший день. Дядько Микола несподівано запропонував мені залишитися в них, бо їхня робітниця звільнилася.
Даремно я погодилася. Все повторилося один в один, як у попередніх господарів, з однією різницею: там були милі невинні діти, а тут дорослий хлопець, який тягав без дозволу гроші в батьків, а підозрювали мене. Коли дядька Миколи не було вдома, тітка випровадила мене, не заплативши ні копійки, мовляв, проживання в них у комфорті щось мені коштувало, а свою роботу я собі вже оплатила, адже в них ніколи не зникали гроші.
Розчарована й ображена, я поверталася додому. «Що я скажу свекрусі й дітям»? Та рідні не дали мені й слова сказати, бо почали хвалитися, що дядько Степан полагодив сарай і купив нам корову. Я була безмежно вдячна йому ще й тому, що терпеливо чекав на мою згоду стати його дружиною.
Так я повернулася в рідну стихію, де могла робити те, що дуже люблю: поратися по господарству, мати з того харчі й непоганий дохід. То ж чи варто мені взагалі було відриватися від села, рідних людей та улюбленої справи?
