Донечко моя, – дивилась Ірина Віталіївна в саму душу, – ну навіщо ж ти так? Як би там не було, а він твій тато. Тобі легше стало після такого учинку? Не відчуваєш себе винною?

Донечко моя, – дивилась Ірина Віталіївна в саму душу, – ну навіщо ж ти так? Як би там не було, а він твій тато. Тобі легше стало після такого учинку? Не відчуваєш себе винною?

Так склалось життя, що виховувала мене не рідна мама, а тато. Він був людиною із характером і виховував мене так, ніби я син, а не донька. Для нього я завжди була не досить хороша, сильна, розумна, кмітлива. Скільки себе пам’ятаю, він говорив, що саме через мене у нього не склалось життя особисте.

Маму і тата мені замінила золота моя свекруха. Ця жінка прийняла мене, як рідну дочку, і полюбила всім єством. Коли вона поряд, то завжди мене підтримує та дає цінні поради. Хоча вона й живе далеко, але ми часто намагаємося зустрічатися.

А от тато воліє узагалі не бачити мене і онуків, хоча мешкає в сусідньому під’їзді. Для мене він — чужа людина. Тим більше, що при кожній нашій зустрічі він говорить, що саме моя поява пустила його життя під укіс:

— Ех. – каже із жалем і гіркотою в голосі, – якби знав як воно буде, ніколи б не залишив. Казали люди, що треба у спеціальний заклад віддати, а я пожалів. Е-х-х-х.

А однієї ночі мені несподівано зле стало. Діти спали, а чоловік був у рейсі за сотні кілометрів від столиці. Викликала швидку і подзвонила до сусідки, аби вона із дітьми залишилась. Уже в авто, коли ми мчали нічним містом я подзвонила до тата і попросила піти до онуків, адже мене не буде кілька днів.

Тато не просто відмовив, а наговорив купу усілякого. Сказав, що не просив онуків і ніколи не давав приводу мені подумати, що я для нього є кимось більше, ніж просто жінкою, що мешкає у сусідньому під’їзді.

Свекруха почувши моє прохання відреагувала інакше. Вона взяла таксі і вже за годину була в мене. Вона приїздила щодня із малими до мене, носила дієтичну їжу і усіляко опікала, як мене, так і дітей. Два тижні поки я була у стаціонарі і ще стільки ж, доки я відновлювалась. Лиш згодом я дізналась, що на роботі її не відпускали і їй задля того, аби виручити нашу сім’ю, довелось звільнитись.

А тепер, класика жанру – зле моєму таточку. Він зателефонував мені і попросив про допомогу. У квартирі у нього залишився кіт і пес, за якими потрібен був догляд. та й йому потрібна людина близька поруч, адже самому йому не просто, та й коштів на все, що виписують спеціалісти не вистачає.

У мене динамик у телефоні гучний, тому Ірина Віталіївна чула кожне його слово. Вона і мою відповідь чула добре:

— Я ніколи не давала тобі. тато, приводу думати, що я для тебе рідна дитина. Ти сам сказав, що ми з тобою чужі і просто сусіди по під’їздам. Все!

Ірина Віталіївна довго тоді зі мною говорила. Пояснювала, що я не повинна так із татом чинити і що як би там не було. а він мені батько і це потрібно поважати.

Вона запитала у якому він відділенні і поїхала до нього. Тиждень тато там, а вона щоденно до нього їздить і годує, купує все необхідне.

Я відчуваю себе винною, а сама не розумію – чому? Невже Ірина Віталіївна права? Не зважати на татові слова і вчинки? забути все і простити тільки тому, що він нині не здоровий?

Як би ви вчинили? Змогли б забути таку образу і пробачити?

Мені їхати до батька?

25,03,2023

Головна картинка ілюстративна.