Донедавна я раділа життю й почувалася щасливою. Заміжня я за Андрієм, чудовим чоловіком, красенем, мудрим і відповідальним. Сама я вродлива жінка, гарна дружина й добра мама. Виховуємо з коханим нашу донечку Даринку.
Мріяли ще й про сина, але маємо поки що одну дитину. Вже інакше, напевне, не буде. Мені – тридцять сім, в все така ж струнка, як в сімнадцять, дякуючи батькам і природі.
У нас у родині все найкраще – для Даринки. Чого тільки донька забажає, те одразу й отримує: хоче на фігурне катання – будь ласка, купимо ковзани й костюми гарні; хоче на музику – купимо скрипку. Хай шукає себе дівчинка в спорті й мистецтві. Минуло Дарині п’ятнадцять, вибираємо виш, репетиторів наймаємо.
Так було дотепер, і враз все змінилося кардинально. Спочатку в нашій родині поселилися обман і недовіра, потім сварки та образи. І причиною цьому була наша Дарина. Я дізналася, що донька щось приховує, коли випадково зустріла її класну керівницю. «Як здоров’я вашої донечки? Коли вже до школи»? – запитала вона і, побачивши мою розгубленість, стала заспокоювати: «Не хвилюйтесь, Дарина – така розумниця, наздожене програму».
Вдома я все розповіла чоловікові, але він навіть не переймався.
– Подорослішала наша донечка. Мабуть, закохалася. Ну прогуляла три дні, то ще надолужить.
– Та як ти можеш бути такий спокійний?! Їй вчитися треба.
– А ти нас згадай у шістнадцять років? І не смій її дорікати. Сама розкаже, як захоче.
Спочатку я хотіла строго поговорити з донькою, про все розпитати, але потім у мене з’явився новий план – наступного дня простежити за нею, як ітиме до школи. Коли Дарина зайшла в під’їзд будинку, я хотіла зайти слідом. Але дочка скоро вийшла з подружкою Танею, яка передала їй якийсь аркуш. Я припускала, що то була медична довідка для школи(мама Тані працює в поліклініці).
Ввечері вже сама Дарина ошелешила нас, що на вихідних їдуть усім класом з ночівлею на турбазі. Я вже намірилася доньку не відпускати, доки не розповість, чому три дні не була в школі, але Андрій знову мене відмовив від тієї розмови.
Я й подумала: «Останній рік навчання, діти хочуть побути разом».
Якби я знову не побачила випадково класну керівницю й не запитала здивовано: «Віро Павлівно, а ви не їхали з класом?» та не почула у відповідь: «Ні, не було такої поїздки в планах, напевне, поїхала невелика група з дозволу батьків», то не дізналася б про доньчину таємницю.
Я зразу ж побігла до подружки Тані. Її мама змусила доньку розповісти, з ким поїхала Дарина.
– Тьотю Ніно, я їй обіцяла нікому нічого не розповідати. Але щоб ви не переживали, я вас запевняю, що її Вітя – гарний хлопець, має власний бізнес, пропонує Дарині вийти за нього заміж, а нас, подружок її, возить на піцу. Вона з ним познайомилася в Інтернеті, сказала, що їй вісімнадцять.
Таня знала, в якому будинку живе Вітя. Ми поїхали туди з чоловіком, у сусідів дізналися, в якій квартирі живе його мама.
Нам відчинила немолода жінка, сказала, що син її живе окремо, він десь поїхав зі своєю дівчиною відпочивати, а їй привів онучку. Ми були ошелешені почутим.
– То ваш син – одружений? Має дочку? А де ж дружина? Чи вже розлучений? – посипалися від нас запитання.
– Моя невістка не цікавиться донькою, вона поїхала від нього.
– Тому він знайшов школярку? – я не приховувала своєї злості.
У неділю ввечері Дарина повернулася з походу радісна і щаслива. Та я їй настрій зіпсувала, сказавши, що все знаю, і поставила перед вибором: або вона переїде до тітки в Чернігів, і там закінчить школу, або в її Віті великі неприємності будуть. Якщо ж вона через рік зрозуміє, що й далі його кохає, то хай повертається в Київ і виходить за Віктора заміж. Але мій чоловік був категорично проти, що я не поважаю почуття доньки, що не хочу ближче познайомитися з її хлопцем, дозволяти їм і надалі зустрічатися.
І що ж, поки я з сестрою домовлялася, поки доньку просила й вмовляла, мій чоловік зустрічався то з Віктором, то з його мамою, щоб переконати мене потім, які то гарні люди, як Дарині з ними добре буде, а Вітя з колишньою розлучається, його дочку Даринка всиновить, і будуть вони щасливі незалежно від того, чи хоче цього її мама.
– Я знаю, чого дочці бажаю, але перш за все я відповідальна за неї до повноліття, – стояла я на своєму.
– Тоді я піду від тебе назавжди, – вирішив мій чоловік.
Так я залишилася сама. Андрій живе в батьків. Дарина на дзвінки мої не відповідає. Але й повертатися не спішить. Вже навчається в Чернігівському університеті за рахунок бюджету і живе в гуртожитку.
Мої приятелі розділилися в ставленні до мене: одні мене підтримують, інші не розуміють, чому я не змирилася з доньчиним вибором. Хто з них правий?
