Вона обернулася і глянула на мене, спочатку було видно по очах, що вона сполохана, бо ж таке наговорила, яка мама захоче таке послухати.
А потім голову задерла і каже:
– Не можна підслуховувати чужі розмови! Ти вже така доросла, а цього не знаєш?
Я ж просто хотіла покликати вечеряти, а тут отакий сюрприз. Сльози заважали бачити, але я навпомацки дійшла до кухні і закрила двері. Я ж робила все те, що робили для мене мої батьки, то чому такий різний результат?
Мої батьки все краще віддавали мені, я росла доволі кволою, тому мама й тато старалися аби завжди в хаті були сезонні фрукти, де вони тільки їх діставали, я не знаю, бо пам’ятаю, що мої однокласники їли заморські фрукти хіба на Новий рік, а у мене і грейпфрути, і банани, і гранати, і апельсини не виходили з хати, про яблука й груші – мовчу, бо я до них не мала великої любові.
Я їм віддячувала тим, що була слухняною і гарно вчилася, голови не морочила якимись витребеньками, бо й так мала те, що батьки могли на свої гроші купити.
Я була вдячна за все.
В інститут вступила на іноземні мови і працювала вчителькою в школі.
Потім заміж вийшла, але довго з чоловіком не прожила, бо він пішов до іншої. А потім мені чомусь ніхто не траплявся.
Ну таке було враження, що просто щось пороблено – ніхто не посміхається, навіть погляд не затримує.
Дійшло до того, що мені вже сорок один рік, а ні дітей, ні чоловіка.
Так якось вийшло, що я закрутила роман з розлученим чоловіком, не від великої любові, а від великої самотності.
І як тільки він почув, що я при надії, то одразу сказав, що дасть грошей і хай я вирішу це питання.
– Я плачу аліменти на троє дітей! ще й ти мені кишені будеш вивертати?
– Ого, як ти заговорив, – сказала я, – Ти ж казав. Що любиш і зірку з неба, а тепер що? Йди, мені від тебе нічого не треба!
І він не просто пішов, а здимів, аж закурилося. Я ж поринула в материнство-все найкраще дитині. Садочок приватний, щоб там до дитини гарно ставилися, а не такий, що їла вона чи ні, головне поставити тарілку перед дитиною.
Речі купувала дорогі, щоб їй подобалися і гуртки оплачувала, щоб вона розвивалася і мала краще майбутнє, ніж я.
Батьків не стало, тому я їхню квартиру продала і на ці гроші оплачувала Лілі школу, та й у мене були за ці роки заощадження, адже я практично нічого на себе не витрачала.
Навіщо мені нові речі, коли я ще старі не зносила, а мода ж он як вертається. Окуляри зламалися – приклеїла, нігті обстригла і манікюру не треба, головне, що чисті, волосся в хвостику – хто на мене дивиться, головне, що чисте.
Треба ж Лілі все купити найкраще, вона ж в п’ятий клас переходить, а це вже не дитина, і телефон треба новий, і гардероб оновити.
І ось тепер я чую, як вона каже подружці, що мати у неї зовсім за собою не слідкує.
– Добре тобі, у тебе мама класна, а моя що? Навіть не хочу аби вона по мене приходила, вічно в одному і тому ж, вже й дивитися не можу на її хвостик. Ще й працює в школі за копійки, звідки у неї модний одяг. Я б хотіла таку маму, як у тебе, щоб на машині їздила і бізнес свій мала.
Я сиділа довго на кухні, все думала і думала. Звичайно, що я хотіла їй кращого життя, але ж вище голови не скочиш.
На наступний день я перевела її в нашу школу, де я викладаю. Сліз було, не говорила зі мною, але я була тверда в своєму рішенні.
Сіла з нею і поговорила, як з дорослою, звідки у нас гроші і на що я їх витрачала, але не отак з докорами, ні. Спокійно все розклала по поличках і ще й намалювала.
Може, дійде, як гадаєте?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
