– Славко у вас, – питає без добрий день.
-Ні, ще нема, – кажу я їй.
– Як прийде, то хай мені подзвонить.
Ну що його дзвонити, коли там ходу хвилин десять і нікуди Славко не повертає. Давно ні до кого не повертає, бо з такою жінкою й жити не хочеться.
– Чого ж це ви його до себе чи не щодень кличете, – каже вона, – Що у вас там таке відбувається?
– Вік у мене відбувається, Оксано, чи ти не хочеш, щоб тебе діти на старості провідували?
– Але ж не щодень!, – обурюється вона.
– Чом би й не щодень?,- кажу я їй, – Як мене не стане, то й буде біля твоєї спідниці сидіти!
Я кидаю слухавку, бо вже нерви мої не витримують. Мені сімдесят шість років і я вже багато що не можу робити по господарству, вже й кури не тримаю, бо в стайні холодно і одного року вони мені померзли.
Я тоді вже махнула рукою і маю лише кота.
А Славко прийде, то й принесе щось з собою, чи то яйця чи молоко, бо вони тримають господарку. Я вже й, знаєте, апетиту такого не маю. Мені й булка з горнятком молока може бути на весь день.
А син мене відвідує може й через день прийти, або щодень. Він прийде на кілька годин, покрутиться навколо хати, якщо літо, то може покосити навколо, взимку сніг прокине… Якась робота є щодня, а потім ми сидимо на призьбі та й балакаємо.
Я люблю Славка понад усе на світі і завжди любила, батько його був непутящим, то я не стала довго терпіти оті нічні посиденьки з колегами та розсоли зранку. Просила вгомонитися заради мене і дитини, але ж де переконаєш.
То він десять років тому й замерз. До останнього ходив як не до мене, то до сина, щоб дав гроші.
Тому, коли мій син почав казати, що йому несила вже жити з Оксаною, то я йому й нагадала, що у нього попри неї ще й діти є.
– Ти чи пам’ятаєш, як ти тата хотів? Як плакав, що у Володьки є велосипед і батько вчить його їздити, а у тебе нема, ні велосипеда, ні батька тверезого? Я тоді кума попросила аби тебе навчив і велосипед купила. То ти хочеш, щоб твої діти за чужими дядьками заглядали?
Він тільки голову опустив. Звичайно, Оксана в невістках була б зовсім інша, але ж вона взяла його до себе, бо вона одиначка.
А там, крім них ще були дід з бабою моложаві, батько з матір’ю теж мали трохи за сорок, то мого сина з усіх боків і шпетили.
Він їм був за безплатного працівника, бо все має зробити мовчки та добре. А варто було зробити по-своєму, то вже Оксана йшла спати до дитини. Отаке було життя.
Якби йому було там так добре, то не бігав би до мене. А я ж не тримаю його, я його розраджую та кажу, що треба терпіння мати і все тоді буде добре.
А Оксана до мене й не прийде, ні хату побілити, ні вікна помити. Я ж сама всі ці роки. Заміж вдруге ніхто й не брав і так з сином все прожила, що й радилася з ним, маленьким, наче зі старим.
Завжди син був розсудливим та розуміючим, завжди. Ніколи мені не дорікнув ні босим дитинством, ні юністю. Хоч не раз хотів дівчині купити шоколадку, то де ж візьме гроші? Тому працював одразу після училища і все тратив на ту Оксану.
А людина ж не знає, як то її родину всі тримають, а вона лиш, як та королева на троні, командує.
Деколи думаю – а якби знала, скільки я для неї зробила, то чи хоч подякувала б?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
