fbpx

Донька мені фотографії показала і я з подивом впізнала на них себе! Господи! Невже це я? Що зі мною сталося? Але я знаю що

Ще, коли я ходила на роботу. То старалася трохи себе тримати в порядку. Ні, боже мене сохрани від дієт, я про інше: голова у мене завжди була вимальована і помада на губах також була. Аж тут я пішла на пенсію і почалося.

Ні, я й далі серед людей та й маю купу справ, бо мені треба допомагати доньці: онука зі школи забрати, нагодувати, на гурток відвести-привести, ще доньці з чоловіком вечерю приготувати, прибрати на кухні та продукти купити. Звичайно, що я, коли купую продукти, то в доньки не беру, бо знаю, що їм ні на що не вистачає, а беру з пенсії своєї. Я одразу частину відкладаю на комунальні, частину відкладаю на чорний день. а все інше витрачаю на родину доньки.

І отак вже третій рік. Я ще мала уявлення про себе. Як про ту жінку, якій ну п’ятдесят, не менше. Але з світлини на мене дивитися вже геть змарніла сива жінка, якийсь пучок на голові, одяг теж сірий. Але мене вразило інше – в мене ніякої в очах радості!

Розумієте, я ж мала б бути радою, що я допомагаю своїй дитині, що я їй корисна, що я за всім наглядаю, що онук під наглядом, нагодований і уроки з ним зроблені, в хаті чисто.

Що ще треба?

Я пішла додому і задумалася.

Вирішила, що варто таки піти в перукарню і зробити собі зачіску. Але, коли залізла в хустинку, то зрозуміла, що грошей у мене практично нема. Залишилися кілька сотень на екстрений випадок і все.

Де я діла стільки грошей? Я всілася за блокнот, щоб порахувати, скільки я витратила та на що і виявилося, що я практично всі гроші витрачаю на харчування для доньки. Мені совісно у неї брати на продукти. А вона й не пропонує.

Коли я на наступний день попросила у неї грошей на продукти, то донька мені заперечила:

– У нас нема, а до авансу ще тиждень. Ти ж теж у нас їж, то купи на свої.

– Але я ввесь час купую на свої, Лідо, – сказала я.

– І що? Ти на нас грошей жалієш?, – обурилася донька, – тобі хто рідніший за нас?

– Та ніхто, але у мене немає навіть грошей аби в перукарню піти.

– В яку перукарню? Ти що заміж виходиш?

– Ні, я просто хочу виглядати, як колись виглядала.

– Мамо, ти не молодієш. Змирися з цим і не вигадуй.

Вона пішла, а я сіла і не знала, що й казати. Продукти я не купила і вечерю для них не приготувала. Онук поїв те, що залишилося від ранку і я пішла додому не дочекавшись доньки.

На наступний день донька мені кинула гроші і гримнула дверима, але я їх не взяла, а вирішила, що онука погодую в себе, а вони хай собі самі купують продукти.

Я все менше і менше приходила до доньки, а потім перестала й з онуком допомагати – вони не телефонують, а мені й легше.

Я знайшла гроші й на перукарню і на заняття в басейні.

У мене попереду не так багато років, які я можу з приємністю для себе прожити. А донька й так не цінує те, що я для неї робила, а тепер ще й вирішила образитися, бо мало їй догоджала. І так не добре, і так не влаштовує, то не буде мати ніяк.

Вона каже, що я егоїстка і мені вже нічого не допоможе, а вона все це запам’ятає і ще подумає чи мені подавати склянку з водою чи ні.

Якщо егоїзм – це, коли тобі подобається твоє відображення в дзеркалі, то хай буде так.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page