– Я так само вчинила, мамо, – сказала мені на мої докори Світлана, – Я сказала чоловікові, що лишаю сина з ним, бо не маю до нього тих материнських почуттів, які мають бути у жінки.
І звідки це у неї? Бо я так не чинила і, хоч вона була позашлюбною дитиною, але мій другий чоловік її прийняв і вдягав, і освіту дав.
Та вона ще тоді така була – попросиш з меншими посидіти, то вона не хоче, а як вже згодиться, то завжди діти щось витворять, а вона тільки плечима стинає і каже, що вона тут ні до чого і вони самі. Так вони самі й борошно додумалися висипати в раковину, бо тісто місили, і на шпалерах вирішили малювати, і штори різали на плаття для ляльок.
Я зітхнула з полегкістю, коли вона поїхала вчитися і там їй наголошувала, щоб головою думала, бо буде отак з дитиною ходити, як я з нею.
– Згадай. Як ми жили і чи захочеш такого своїй дитині, – казала я ї.
А що не правду казала? Батько її здимів, як тільки добився свого, а до кого мені було йти. Як не до батьків і ті вже мені добряче виписали за мій вчинок. Не могла Богу надякуватися, що зустріла Іллю…
І Світлана була дуже в цьому плані поміркована, бо я бачила, що у неї з’являються і нові речі, і прикраси, а от дві смужки – ні, не з’являються. Я нічого їй не казала, тільки радила чоловіка, який буде вартий того аби з ним жити прив’язати до себе.
– Доню, дитина – то найкраща прив’язка для чоловіка.
– Ти сильно свого прив’язала?, – питала вона мене.
– Я? Я твоєї вроди не мала. А от ти можеш це зробити.
І вона через якийсь час таки сказала, що виходить заміж, бо при надії. Чоловік був багатим і я була дуже рада за доньку. В душі надіялася, що вона брату і сестрі помагатиме з часом чи мені.
І от пройшло п’ять років, а вона приходить до мене зі словами, що покинула дитину і чоловіка!
– Що ж ти не могла прикинутися, що ти його дуже любиш? Ти як тепер будеш жити?, – питала її я.
– Мамо, я зустріла іншого, який мене любить і пилинки здуватиме. Проблема була лише в тому, що він не хотів аби я сина брала з собою. От я все й вирішила.
Виявляється, її Юрко зовсім не багатий, він і роботи не має людської і живуть вони за те, що Світлана свої заощадження проїдає, адже вона відсудила частку у чоловіка.
До мене приїздить рідко, бо нема чим хвалитися. То раніше, вона як тільки купить собі обновку, то тут як тут була у мене та показувала, яка вона розумничка і як її цінують. А тут нема чим хвалитися. І найдивніше для мене, що вона того Юрка не лишає, хоч вже й я його розкусила, що він тільки хоче на чийсь кошт жити, а вона раденька.
– Не так, доню, я тебе виховувала, ой не так, – кажу в думках собі.
Бо чого мої діти молодші мають якесь розуміння життя, а вона ні? Я ж їх однаково виховувала, а різниця просто велетенська. Я й сама їй казала, що вона з самої появи була не така, як треба і тепер це лише підтвердилося. Видно, гени таки дають своє, хто б що не казав, бо я не така. Чи як ви гадаєте?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
