Донька на мене образилася, бо вона мене просила вести себе стримано на сватанні, а я за своє взялася. А як тут не взятися, як тут не зіграти ролі, коли я її просто рятую від цієї помилки?

Моїй доньці тридцять п’ять років і це у неї буде якийсь по рахунку шлюб. Чого я так кажу? Бо я вже не рахую кожного разу, коли донька до мене прибігає зі словами:

– Мамо, нарешті я знайшла собі справжнього чоловіка!

Далі все йде як за нотами – то він обожнюваний ідеальний чоловік пару місяців, а потім суцільний згусток мінусів і далі йде закінчення стосунків і донька знову переїжджає до мене жити. Я від таких гойдалок вже добряче втомилася. Але й не це мене бентежить.

Чому я в свої роки, яка дівувала в епоху дефіциту чоловічого населення, я знаю, що шлюб – то не ціль в житті, а приємний бонус до життя. А моя донька, яка має можливість знайомитися з чоловіками з усього світу, вона не може вибрати одного і ще й вважає, що без цього одного чоловіка вся її краса, успішність на роботі і життя загалом не мають ніякої ваги?

Ми ростили Оксану одиначкою, просто більше якось не вдавалося мати дітей, але вклали у неї свою душу.

Ми з чоловіком працювали на заводі і мали квартиру від цього заводу та купу болячок в придачу. Коли донька стала на порі, то я наполягла аби ми переїхали в село.

– Їдьмо, Павле, і для нас буде краще і донька буде самостійна та хай сама вчиться жити.

І ми зраділи, що вона через кілька місяців приїхала вся щаслива і сказала, що знайшла чоловіка мрії. а що я буду перечити, коли люди мають один з одним єднатися? Справили весілля і стали молоді жити, але не довго, бо раптом Оксана почала знаходити в коханому більше недоліків, ніж плюсів.

– Я з ним не щаслива, – сказала мені причину розставання.

Я тоді доньку пожаліла, відпоювала чаєм з м’яти і пекла її улюблені пиріжки, щоб дитина відчула, що мама завжди її прийме.

Десь через місяць вона знову прибігла з новиною про грандіозне кохання і я тут зрозуміла, що так не робиться.

– Дитино, то треба прийти до тями, що ти з одного та на іншого з розгону?

– Мамо, я маю бути щаслива! Життя надто коротке!

З цим хлопцем вона теж довго не прожила, бо в з ним теж вона не щаслива.

Коли на чергових сватаннях я почала ставити жениху запитання спеціально аби не доводити нас до витрат на весілля. А щоб донька одразу побачила, що він не до життя, то вона образилася і все одно з тим чоловіком жила і навіть довше, ніж зазвичай. Думаю, що вона так хотіла мені насолити, але в результаті знову пила чай на нашій кухні і уплітала за обидві щоки пиріжки з картоплею.

І ось знову вона прийшла, що знайшла того самого на все життя.

– Доню, та скільки можна?, – вкотре казала їй я, – Та розберися нарешті, від чого ти щаслива і будь щаслива. Що ти мені чоловіків тягаєш на знайомства, що я спокою не маю. Ти думаєш, що твій батько ідеальний? Просто я з ним щаслива по-одному, а сама з собою – по-іншому!

– Я хочу жити, як усі і мати чоловіка та дітей! добре, що у тебе є і ти можеш казочки розказувати! Веди себе пристойно, бо це міські люди, а не оце твоє село!

Прийшли ми до майбутніх сватів додому і я скривилася – ні порядку, ні нічого. Чоловік і син сидять за столом, а сваха крутиться як дзиґа і ще й моя Оксана там прислуговує. То хіба таке вона собі щастя хоче? В цьому є щастя?

І зауважте, що я нічого такого не сказала, я лиш спитала їх чи вони хочуть таку саму мовчазну служницю собі до хати, бо моя донька інколи може підвищити голос, то я за те їх дуже перепрошую… А вони у відповідь, а я собі…

Одним словом, весілля в результаті відмінилося, але донька не рада. Я її з болота витягла, а вона он як… І що мені порадите робити?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page