Я завжди хотіла для своєї доньки щастя. Коли вона вийшла заміж, я щиро сподівалася, що цей шлюб принесе їй радість, підтримку та спокій. І довгий час так і було.
Її чоловік здавався вихованим, відповідальним, допомагав по дому, кохав. Але те, що сталося останнім часом, змусило мене по-новому подивитися на їхні стосунки.
Донька ніколи не скаржилася на чоловіка. Вони прожили разом сім років, і мені здавалося, що у них все добре. Але кілька місяців тому вона почала телефонувати мені з пригніченим голосом, говорити, що вдома стало важко.
— Мамо, ти знаєш, він наче інша людина. Постійно претензії, обвинувачення. Каже, що я витрачаю його гроші, що нічого не роблю.
Я була здивована. Адже моя донька завжди була самостійною. Вона працює, сама купує собі речі, не залежить від когось фінансово.
— Але ж ти теж працюєш, у тебе є свої гроші, — сказала я.
— Так, мамо! І я не витрачаю більше, ніж можу собі дозволити. Але він чомусь вважає, що я маю або заробляти більше, або жити, як він мені каже.
Я слухала її й розуміла: ситуація стає дедалі гіршою. Одного дня донька мені сказала:
— Мамо, я вирішила жити окремо.
Вони з чоловіком орендували двокімнатну квартиру, і донька просто розділила її на дві частини. Вона переїхала у вітальню, а чоловікові віддала спальню.
— Хоче довести, що я не самостійна? Гаразд! Я оплачую свою частину оренди, живу так, як хочу, і не залежу від нього.
Я була горда за неї. Вона не стала влаштовувати сцени, не плакала, не просила вибачень. Вона просто показала, що теж має голос у цій сім’ї. Пройшло два тижні, і я помітила, що моя донька змінилася. Вона стала спокійнішою, життєрадіснішою.
— Мам, ти не уявляєш, як це прекрасно — жити для себе! — сказала вона мені якось по телефону.
Вона почала більше часу проводити з подругами, дозволила собі нову зачіску, купила гарне плаття, навіть записалася на йогу.
— І як він на це реагує? — запитала я.
— Злий, голодний, вічно невиспанний. Його вечері — це пельмені та чай. Чистих речей майже не залишилося.
Я не радію чужим проблемам, але в цьому випадку мені було трохи приємно. Не тому, що зятю зле, а тому, що донька нарешті почала думати про себе, а не тільки про комфорт чоловіка.
Він уже кілька разів намагався поговорити, повернути все, як було.
— Я поки що не хочу поспішати, — сказала мені донька. — Якщо він погодиться на мої умови — добре. Якщо запропонує розлучення — ще краще.
Я не стала нічого радити, бо бачила: вона вже вирішила для себе, що більше не дозволить так до себе ставитися. Я рада. Рада, що моя донька зрозуміла свою цінність і не дозволила чоловіку так з собою поводитись.
Жінка не повинна витрачати життя на те, щоб доводити свою значимість. І якщо чоловік цього не розуміє — то, мабуть, йому ще треба багато чого переосмислити.
Зять мені зателефонував і почав просити, аби я поговорила з донькою. Сказав, що вона змінилась, що не думає про сім’ю і про те, як дбати про сімейний затишок.
Він був обурений тим, що я нічого не роблю, адже я повинна була б напоумити свою дитину. Я повинна була вихровувати її з дитинства, дати закласти їй правильні цінності і добре пояснити обов’язки дружини у шлюбі.
Вислухала і поклала слухавку. Схоже, деяким людям ніколи не зрозуміти, чого з ними відбувається те, що відбувається. Зятя мені шкода, як шкода дитину яка геть нічого не розуміє в житті.
А за доню я спокійна. Якщо зять мені таке каже, то виховала я її гарно. Не буду нічого розповідати, хай самі розбираються, але знаю, що доня все вірно робить.
Ну хіба ж не так?
Головна картинка ілюстративна.
