Сергій сидів на табуретці і крутив у пальцях мідну гайку. На столі лежала розібрана настільна лампа.
З вулиці не доносилося жодного звуку — ні гавкання собак, ні шуму випадкових машин. Лише зрідка десь на верхньому поверсі починав глухо густи водопровід, коли хтось відкривав кран, а потім усе знову заспокоювалося.
Сергій любив цей час. Коли сонце сідало, а настільна лампа залишала в темряві кутки кімнати, у нього з’являлося дивне відчуття спокою. Руки самі знали, що робити: пальці звично намацували потрібні гвинтики, зачищали кінці дротів, перевіряли контакти. У такі хвилини думки текли повільно, без поспіху, повертаючи його в ті роки, коли все життя було безтурботним.
Служба вже добігала кінця, форма стала звичною, а чоботи сиділи на ногах як рідні. Вони з другом були молодими, міцними хлопцями, яким здавалося, що попереду на них чекає щось неймовірне і велике. Кожен вечір, коли вдавалося вирватися за межі частини, ставав подією.
У клубі на околиці села вони й познайомилися з місцевими. Ігор одразу прикипів серцем до Людмили — круглолицьої дівчини в синій сукні з білим комірцем. Вона працювала на пошті, розносила газети та телеграми, і мала дуже тихий голос. Ігор через три тижні знайомства вже купував обручку й ховав її в тумбочці під статутом, збираючись везти Людмилу до себе на батьківщину.
А потім сталася та неділя. Ігор поїхав за продуктами для їдальні на залізничну станцію. Був сильний туман, дорога йшла під укіс, а гальма на старій машині спрацювали із запізненням. На перехресті він в’їхав у бік легковика. Ігорю дали великий термін.
Сергій добре пам’ятав той вечір, коли Людмила прийшла до воріт частини. Її не пускали, вона стояла під дощем біля прохідної, і чекала, поки вийде хоч хтось, хто знав Ігоря. Сергій виніс їй його особисті речі — блокнот із віршами, кілька фотографій та ту саму обручку.
Людмила не взяла пакунок. Вона раптом упала на коліна прямо в грязюку перед Сергієм, схопила його за краї шинелі й заговорила так швидко й плутано, що він не одразу зрозумів зміст слів. Вона плакала, її обличчя було мокрим від сліз і дощу, волосся прилипло до лоба. Вона благала про допомогу. Виявилося, що вони з Ігорем чекали на поповнення в сім’ї, яке мало відбутися вже за кілька місяців. У селі, звідки вона була родом, дізналися б про це миттєво. Батько в неї був чоловіком суворим, старої закалки. Людмила казала, що він її просто вижене з хати на вулицю, а мати не стане на її бік.
Вона благала Сергія поїхати з нею, розписатися фіктивно, просто щоб у документах стояв штамп, щоб дитина мала прізвище, а люди в селі не тикали пальцями.
Сергій довго мовчав тоді, дивлячись на те, як вода стікає з його кашкета на її тонкі плечі. Всередині все переверталося від жалю й безпорадності. Він знав, що ламає власні плани — він збирався повертатися додому, йти вчитися на інженера. Але залишити дівчину в такому стані, знаючи, що Ігор нічим не допоможе, він не зміг. Почуття обов’язку і проста людська жалість виявилися сильнішими за здоровий глузд.
Весілля було швидким. Зібралися родичі, сусіди. Сергій сидів за столом, дивився на смажену курку, на варену картоплю з огірками, на нові рушники, якими їх обв’язали, і почувався так, наче все це відбувається не з ним. Людмила сиділа поруч, бліда, з опущеними очима. Вона жодного разу не подивилася на нього з теплотою, лише з якоюсь німою вдячністю, від якої Сергію ставало ще гірше.
Життя закрутилося в чужому краї. Сергій записав дівчинку на своє прізвище, коли забирав Людмилу з пологового будинку. Він вставав уночі, коли мала плакала, міняв пелюшки, заколисував її на руках, дивлячись у темне вікно. Через три роки Людмила привела на світ хлопчика, уже їхнього спільного сина. Жили вони тихо. Сварок не було, але в хаті постійно стояла якась прохолода. Сергій відчував, що дружина ставиться до нього як до доброго сусіда чи брата, але не як до коханого чоловіка. Вона ретельно прала його сорочки, готувала обіди, але ніколи не обіймала просто так, коли він повертався з роботи. Він терпів це, бо знав, на що йшов, і дуже любив дітей. Обох тримав за рідних, ніколи не ділив на свого й чужого.
Так минуло десять років. Кожен день був схожий на попередній: робота на підстанції, дім, город, вечеря вчотирьох, сон.
Аж поки одного дня на порозі їхньої квартири не з’явився Ігор.
Він сильно змінився. Посивів на скронях, плечі стали ширшими, але якимись сутулими, погляд — важким, спідлоба. Він сів на стілець у коридорі, навіть не роззуваючись, і поклав руки на коліна. Людмила, побачивши його, тихо зойкнула й закрила рот долонею, вибігши на кухню.
Розмова між чоловіками тривала не більше п’яти хвилин. Сергій спробував пояснити, як усе було, чому він так вчинив, але Ігор навіть не слухав.
— Ти вкрав моє життя, — сказав Ігор тихо, але так, що в Сергія мороз пішов по шкірі. — Ти забрав мою дружину й мою дитину. Я думав, ти мені друг, а ти просто скористався моментом, поки я був там.
— Ігоре, їй не було куди дітися, її б батько з хати вигнав, — спробував заперечити Сергій.
— Мені байдуже, — відрізав той. — Щоб я тебе більше не бачив. І знати тебе не хочу. Збирай речі.
Людмила не заступилася за Сергія. Вона стояла в дверях кухні, притиснувшись плечем до одвірка, і дивилася лише на Ігоря — у її очах було стільки всього, чого Сергій не бачив за всі десять років спільного життя. Там були і сльози, і той самий давній біль, і якась дивна, невисловлена радість від його повернення. Сергій зрозумів, що він тут зайвий. Він усе зробив правильно для них, але для себе не залишив нічого.
Сергій не став ділити майно, зібрав речі і поїхав геть. Людмила майже одразу зійшлася з Ігорем, який забрав її разом із дітьми назад у своє село.
Сергій повернувся до материнської хати. Мати вже була старою, ходила повільно, спираючись на паличку, і дуже зраділа синові. Вони стали жити вдвох. Кімната його дитинства майже не змінилася – ті самі шпалери з дрібними квіточками, той самий комод із дзеркалом, яке трохи потемніло від часу по кутах.
Завдяки тому, що Сергій мав золоті руки й добре розбирався в електриці, його одразу взяли на місцеве підприємство електромонтером. Роботи було багато — то проводка в когось згорить, то трансформатор на кутку заіскрить, то в конторі світло зникне. Сергій брався за все. Він почав працювати до пізньої ночі. Поспішати йому не було куди, мати зазвичай лягала спати рано, о дев’ятій вечірній годині в її кімнаті вже гасло світло. А він залишався на самоті зі своїми схемами та інструментами.
Саме під час одного з таких нічних викликів він і познайомився з Наталею. У неї в будинку, на самому краю селища, закоротило розетку. Була осінь, дощ лив як із відра, у хаті стояла темрява, двоє її малих дітей плакали від переляку, бо з коридору пахло горілою пластмасою. Сергій приїхав швидко, з ліхтариком у зубах поміняв запобіжники, зачистив контакти, перевірив усю проводку в кімнатах, щоб переконатися, що небезпека минула.
Наталя була розлученою. Чоловік покинув її рік тому, поїхав десь на заробітки й більше не з’являвся, не допомагав ні грошима, ні словом. Коли світло нарешті загорілося, Сергій побачив її обличчя — втомлене, з темними колами під очима, але якесь дуже м’яке. Вона запросила його за стіл, налила гарячого чаю з липовим цвітом, поставила тарілку з печивом, яке вже трохи підсохло.
Вони розговорилися. Тепла хвиля зворушила почуття, яких він уже давно не чекав від життя. Це не було те бурхливе захоплення, як в юності, швидше глибоке розуміння того, що цій жінці так само важко й самотньо, як і йому. За кілька місяців він перебрався до неї.
На кухні почулися тихі кроки. Двері прочинилися, і всередину зайшла Наталя. Вона була в теплому байковому халаті в клітинку, волосся зібране в недбалий вузол на потилиці. Вона мружилася від світла настільної лампи.
— Ти знову не спиш? — запитала вона тихо, підходячи до столу й сідаючи на сусідню табуретку. — Вже третя година. Тобі ж завтра на зміну.
— Та ось, лампу сусідську доробляю, — Сергій показав викруткою на деталі. — Там контакт відійшов у самому патроні. Роботи на п’ять хвилин, але треба було зачистити все добре.
Наталя зітхнула, поклавши підборіддя на долоню. Вона дивилася на його великі, жилаві руки, які акуратно тримали тонкий дріт.
— Ну як ти так можеш? — вона трохи посміхнулася кутиками губ. — Тебе ж удома немає ні вдень, ні вночі. Постійно кудись біжиш, комусь допомагаєш. То на підстанції аварія, то в баби Марії розетка іскрить. А як знайду собі когось іншого, поки ти по стовпах лазиш? — вона сказала це жартома, але в очах мигнула легка втома.
Сергій підняв голову й усміхнувся. У його погляді не було тривоги, лише спокійна впевненість. Він знав, що Наталя нікуди не піде, бо вони трималися один за одного міцно, без зайвих слів і пишних обіцянок.
— Не знайдеш, — тихо відповів він, закручуючи гвинт на плафоні. — Хто тобі ще праску відремонтує о третій години ночі?
Наталя піднялася з табуретки, підійшла до дверей.
— Про що ти мрієш, Сергію? Ось так, якщо чесно?
Він задумався. Позаду було вісім років спільного життя. Вісім років роботи, турбот про її дітей, які вже підросли й ходили до школи, постійних нічних викликів і ремонтів. Вони ніде не були разом далі обласного центру.
— Поїхати б у Карпати, — сказав він, і його голос прозвучав якось зовсім по-іншому, м’яко й далеко. — Живемо стільки часу, а далі нашого району ніде не бували. Отак одного дня сісти б у нашу стару машину, залишити всі ці дроти, розетки, підстанції, вимкнути телефон і просто поїхати відпочивати. Дивитися на гори, де немає жодного ліхтарного стовпа.
Наталя підійшла ближче й поклала руку йому на плече.
— То поїдьмо, — порадила вона тихо. — Адже життя наше таке коротке. Не встигнеш озирнутися, як і їхати вже не захочеться.
— То правда, — погодився він, повернувши клямку вікна. — Треба буде якось вибрати час. Обов’язково поїдемо.
Наступного місяця, мабуть. Чи ближче до осені, коли роботи менше буде.
Наталя знала, що Сергій не знайде часу наступного місяця. І через два місяці теж не знайде. Він знову не зможе відмовити комусь, кому потрібна допомога, знову викроїть зі свого щільного графіка вільні години лише для того, щоб поїхати на черговий виклик.
