– Потім будуть люди про нас говорити, що ми тебе з хати вижили і сама всім будеш розказувати!
А мені хотілося сказати: «А хіба це не так?», але замість того я змовчала, бо чим вже тут слова допоможуть?
Мені шістдесят сім років і все життя я прожила в місті, бо як виїхала з батьківської сільської хати, то тільки до них навідувалася на великі свята. Ми з чоловіком мали двокімнатну квартиру від заводу і ростили донечку Мар’яну.
Добре жили і виховували її в мирі і злагоді, не скаржуся на свою доню, бо вона виросла і тямущою, і доброю людиною, але видно, обставини змінюють все.
Коли вона одружилася, то ми з чоловіком дуже раділи і взялися їй допомагати з квартирою. Але так сталося, що чи то наших грошей було замало чи вони просто так звикли розпоряджатися грошима, що за всі свої спільні роки життя з чоловіком, вони не спромоглися відкласти на спільне житло. Я такого не розумію, адже ми повністю з моїм Петром оплачували їм оренду квартири, а у них були дві зарплати і лише одна дитина, донечка.
Ми бідкалися цим, справді, але ж не полізеш в чужу родину зі своїми настановами. Думали, що краще вже хай самі думають про себе, головне, щоб не сварилися.
І ось мого Петра не стало. Це був для мене удар.
Як я не старалася, які тільки ліки не купувала, але все було марно.
Десь через два місяці після того, як Петра не стало, донька мені зателефонувала.
– Мамо, ми тут порадилися, що переїдемо до тебе жити. і тобі буде веселіше і нам за оренду не прийдеться платити.
Я ніяк це не пов’язала з тим, що я вже кілька місяців не даю їм грошей за оренду, бо просто не маю їх.
Донька й не почула моїх слів про те, щ ми не помістимося, а вже перетягла всі свої речі до нас. Мені випало жити з онучкою в кімнаті, від чого ми обоє були не у захваті. Прийшлося мої меблі вивезти в село, в стару батьківську хату і то зять бурчав, що дешевше було б їх викинути.
А далі для мене життя як таке просто скінчилося, бо я не мала права в своїй хаті навіть сісти і попити чаю, бо зранку там були діти, які бігли на роботу і все розкидали та плямили, а у вихідні там сидів в спідньому зять, бо донька в кімнаті дивилася телевізор, а онука в моїй кімнаті грала в ігри і то до пізньої ночі.
А потім почалися претензії до мене, що я нічого не роблю, а вони ж працюють:
– Мамо, та приготуй вже чогось поїсти, вдома цілими днями, а в холодильнику пусто.
– Доню, а на які гроші я маю купити продукти, коли комуналка тепер забирає всю мою пенсію, бо ви ні води не шкодуєте, ні світла не бережете!
– Що? То ти нам гроші рахуєш?
І вона кидала на стіл гроші і зі мною не говорила.
Не знаю, як я пережила зиму, бо не мала й де побути на самоті зі своїми думками, в хаті шум і гам, все чуже і всі на мене косо дивляться.
Коли їхала в село. То ніхто й не провів і слова не сказав за ті дні, чи я маю що їсти і чи зі мною все гаразд.
Батьківська хата була занедбана і я гірко пошкодувала, що не послухала слів моєї мами:
– Дитино, нам треба з дахом допомогти, бо пропаде хата.
– Мамо, ми доньці допомагаємо, звідки ми візьмемо ще на хату грошей?
Мама тільки скрушно хитала головою, а я дивувалася, яка ж вона егоїстка – моїй доні треба весілля справити, а їй дах припік, моїй доні треба відпочинок оплатити, а їй знову дах турбує, моїй доні треба хрестини організувати, а вона знову про дах.
В одній кімнаті стіна просто відвалилася через те, що вже роки як дах затікав.
– Пропала хата, – голосила я.
Добре, що кухня збереглася, маленька, зате її опалити легше. Я все літо провела в селі, наймаючи майстрів аби привести обійстя до ладу. А потім перевезла й інші свої речі з міста.
Донька проводжала докорами, але я на неї зла не тримаю. Вона думає про своїх, як і я колись, тільки потім зрозуміє, коли у неї затікатиме дах.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота