Як могли такі дві різні сестри вдатися – одному Богу відомо. Старша Віра – розумна і спокійна, але вся в батька, наче мав бути хлопчик, але потім Бог змінив свої плани, а от Юля – ну просто тобі якась паняночка маленька, не знаю й в кого вдалася, бо ніхто в родині таким гарним і не був. Казали, що то в прабабусю мою, яка була з панського роду, але хто його знає.
Ми дівчат однаково любили і ростили, бо я любила Віру за її доброту і лагідність, а Юлі прощала її капризи, бо ж он яке янголятко.
Виросли дівчата і я Віру відправила вчитися:
– Йди, дитино, бо тобі треба таку професію аби ти сама заробляла, бо не знати чи тобі добрий чоловік в житті попадеться.
А Юля ні вчитися не хотіла, ні робити, казала, що за багача заміж вийде і все у неї буде добре. Але вже з юності вона гуляла на вулиці, хоч не раз була шпетна:
– Ти хочеш в подолку принести? Як тоді за багача заміж підеш?
– А я сестрі віддам, вона й так ніколи дітей не матиме, то така їй буде радість.
Ні тоді грім не вдарив і не блиснуло, але десь ті слова таки записалися. Пішла й Юля в місто вчитися, але вже як не було мого контролю, то й почали мені листи писати то вихователі з гуртожитку, то керівничка, мовляв, не вчиться і поведінка погана. Що я могла зробити? Та вже нічого – дівчина доросла.
Віра ж вернулася в село і стала вчителювати, яка вже мені була радість і пошана, що донька моя гарний спеціаліст. Аж душа мені раділа. Жила вона з нами і помагала нам в усьому.
І ось Юля вернулася, бліда і сумна. Від кого дитина не признавалася, сказала, що трохи вдома поживе, а там буде видно.
Не хотіла й тоді в хаті сидіти, бо казала, що я вже самим своїм обличчям їй виговорюю. Але покрутилася і за тиждень з новиною:
– Я заміж виходжу за Славка, так що всім роти позатикаю.
Я й зраділа, бо то хлопець сусідський, робітний і добрий, мати його сама виховувала, тому знає всьому ціну.
На світ з’явилася донечка Марійка, Славко дуже її любив, зробив і гойдалку для неї, і колиску. Возила Юля доньку по селу і на всіх згори вниз дивилася. А я тішилася, що заспокоїлася вона та й жити буде добре.
Але ж де… Якогось дня написала Славкові записку, щоб нам доньку віддав, бо вона не його, а сама втекла до міста.
Що я її шукала, не могла знайти, бо в гуртожитку її не було, ніяким знайомим на очі не потрапляла, на які гроші жила – не знаю.
Отак стала Віра Марійці за маму. Славко ж з села поїхав, бо вже дуже його в зубах носили, мати його мені не раз серед людей в очі казала, що я таку доньку виховала, що не має син де дітися та в світи втік і її покинув, матір рідну.
Я те Вірі й переказала, а вона каже:
– То ми її не покинемо, мамо. Давайте їй допоможемо з городом і господаркою.
Ну, знаєте, я ще там буду працювати. Але Віра почала туди ходити: то город поможе засадити, то підгорнути, то молока їй від нас принесе, далі почала туди з Марійкою ходити, мовляв, нема на кого залишити, а ви поняньчіть, поки я у вас хату побілю. І так вона ходила, що вже сваха стала її лише з онучкою й кликати.
Десь три роки минуло, як і Славко вернувся і застав Віру у себе, як та поралася і доньку побачив, а та й до нього побігла:
– Тато! Тато!
Я вам так скажу, що вона кожного чоловіка татом називала, то вік такий, але Славко як почув, то його серце й розтануло. Вже Віра там і лишилася жити, скоро в Марійки й сестричка з’явилася, а далі братик.
Юля так і не далася чути, де вона – я не знаю, молюся за неї, але вона сама свою долю обрала і хай буде щаслива.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
