– … А Світлану Йосипівну мені просто шкода! – ділиться сусідка-пенсіонерка, гуляючи з онукою на дитячому майданчику. – З онуками вона не справляється… У мене он Аня спокійна, то на гойдалках сидить, то в будиночку з дівчатками в грається. З нею гуляти – одне задоволення. Сиджу на лавці, в’яжу, з вами ось розмовляю… А там хлопчики – вогонь! Ні хвилини не посидять самі, і бабусі не дають сісти! Вона, бідна, не встигає за ними!
Онукам шістдесятирічної Світлани Йосипівни чотири і п’ять років, і вони дійсно постійно знаходяться в якомусь безперервному русі, немов підзаряджаючись один від одного: бігають, галасують, влаштовують розбірки між собою і з іншими дітьми. Повна, з задишкою Світлана Йосипівна вічно в червоних плямах, вмовляє, вибачається перед батьками, як мінімум, обсипаних піском дітей.
– Знову ця бабуся зі своїми йде! – охають турботливі мамусі з навколишніх будинків. – Ходімо краще звідси. Кудись подалі, на інший майданчик.
Надактивні онуки Світлани Йосипівни з розгону врізаються в групу дітей з тих, хто не встиг вчасно накивати п’ятами, і заволодівають загальною увагою, поки бабуся, витираючи хустинкою піт, біжить за ними, припадаючи на ліву ногу.
– Кириле, ану відійди від хлопчика, швидко, я що сказала! – галасує на ходу Світлана Йосипівна. – Костю! Куди тебе понесло! Іди сюди зараз же, не лізь туди! Відійди! Кириле! Так, почекайте мене, я сказала! ..
Бабусю внуки не слухають і не чують.
Найтолерантніші батьки з дітьми, і ті не витримують, і майданчик потихеньку порожніє. Внучка Аня, подружку якої спішно повели «в магазин», підходить і сідає на лавочку поруч з бабусею.
– Мама з татом працюють, виплачують квартиру! – продовжує розповідати про сім’ю Світлани Йосипівни та, дбайливо поправляючи Ані косу. – Сидіти нікому. Пробували вони в минулому році няньку найняти, але дорого! За двох таку ціну просять, що ой. Хоча навіть знаходили когось, але, Світлана Йосипівна каже, жінка й тижня не витримала з цими дітьми, пішла. Знайшла роботу спокійнішу.
– А дитячий садок?
– Чесно кажучи, не знаю, що там з садками зараз, ми не ходимо! – пояснює балакуча сусідка. – Але думаю, що якби працювали, хлопці були б там… Хоча теж і садок не панацея для бабусі. Нездужають вони там постійно, день підуть, а потім один за одним місяць сидять, один на поправку йде, другий знову починає. І все одно Світлані Йосипівні везуть їх, більше нікому сидіти.
В цей час з боку гірки лунає гучний лемент Тарзана і дикий рев – це Кирило, старший онук Світлани Йосипівни, прокладав собі дорогу до гойдалок, розпихаючи конкурентів. Світлана Йосипівна, вже присіла було на лавочку, сплеснувши руками, схопилася і кинулася туди, розбирати черговий конфлікт.
– Вчора на нашому майданчику тато гуляв якийсь зі своїм сином, подивився-подивився на цих шибайголів, і повів їх грати в футбол! – продовжувала тим часом сусідка. – Такий хороший чоловік… Світлана Йосипівна хоч на лавочку сісти змогла, відпочити трохи. Я до неї підсіла, а вона мало не плаче. Втомилася я вже з ними, говорить! Не можу більше!
– Так нехай не сидить, раз так важко! Дітям своїм скаже… У неї хто – син, донька?
– Донька… Казала вона їй вже! Мовляв, не можу сидіти, не справляюся з хлопцями, вирішуйте якось проблему самі. Донька навіть слухати не стала. А мені, каже, що накажеш робити, на роботу їх брати з собою? Не працювати я не можу. Привозить їй щоранку хлопчаків, дзвонить у двері, заводить в квартиру і все – сиди. Не дуже то запитує, хочеш, не хочеш …
– Та невже … А якщо не відкривати двері?
– Світлана Йосипівна каже, спробувала один раз – то донька їх під дверима просто залишила і пішла! Сіла в ліфт і поїхала. Звичайно, робити нічого, відкрила двері. З дочкою посваритися намагалася в черговий раз, а толку? Та знову на наступний день пацанів привезла. Ну куди їх? У сиротинець? Це ж теж не вихід …
Як вам ситуація? Що можна зробити на місці бабусі? Привезли онуків – сиди?
Що думаєте?
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
