Після сорока років Івана наче підмінили, я не розуміла, що за чоловік поруч зі мною, який вже навіть і не крився з тим, що міняє жінок дуже часто, а додому приходить лиш поїсти.
Звичайно, що найперше я думала про те, куди ж ділися ті романтичні почуття, коли подих спирало від одної його присутності. Ми одружилися дуже молодими, нашій доньці зараз двадцять років і вона вже вчиться в медичному, мріє стати лікарем. Більше дітей у нас не було. Батьки наші нас підтримували як могли, навіть скинулися нам на квартиру, а потім якось так поступово все наче владналося – донька росте, ми обоє працюємо, хоча моя зарплата вчителя не до порівняння з Івановою. Встигли й машину купити, думали після того як донька закінчить навчання, то кудись поїдемо, може й в морський круїз. Такі в нас були мрії до того, як з ним почали творитися такі переміни.
Спочатку він ще крився і я нічого не знала, але потім побачила чоловіка в ресторані з іншою, ми там з колегами відмічали закінчення навчального року. І знаєте про що я тоді подумала – невже він не міг піти в інше місце, щоб мені не доводилося робити вигляд, що я нічого не бачу. Те, як він до неї усміхався, тримав за руку, цілував кінчики пальців стерло все те добре, що між нами було.
Я прийшла додому і постала перед вибором, який і пояснював мій стан, який донька сприйняла, як побивання за коханим.
Справа в тому, що навчання доньки дуже дорого коштує і то не обмежиться тими п’ятьма роками, а прийдеться вчитися й далі. На які гроші я буду її вчити, якщо виставлю чоловіка за двері? Моя зарплата цього ніяк не потягне. Я стояла і думала, що він собі спокійненько всі гроші витрачатиме на ресторани, а я подамся в Європу прибирати? Ні, цього я точно не хотіла.
Отже, лишалося одне – відтягнути той час, коли чоловік скаже мені остаточне «Прощай», бо це було лише питання часу.
Чоловік не помітив, як став жити в окремо в залі, я сказала, що я погано висипляюся. А той був лише радий, що ніхто не помічатиме, коли він приходитиме. Я почала відкладати гроші на той час, коли все стане очевидним.
Так минув рік і мені вдалося відкласти на навчання доньки певну суму, яка ледве покривала витрати, тому мені прийшлося ще рік грати роль дружини, яка нічого не помічає. Проте, вже й відкладати не вдавалося так швидко, як я розраховувала. Все було ясно – вже є у нього жінка, на яку він витрачає багато грошей і от-от піде з родини.
Так і сталося.
– Я йду, аліменти платити не буду, донька повнолітня. У мене в самого скоро буде мала дитина, тому вже на мене не сердьтеся. Галю, ти хороша. Але я тебе більше не люблю, тому тримай себе в руках, ти ж вихована жінка, ти сильна, я ж тебе знаю. А вона така тендітна й ніжна, що вона без мене ніяк не впорається. Розумієш?
І ось тут я й впала в розпач, бо я не зібрала всієї суми, яку хотіла. Ось цим пояснювався мій стан, а не почуттями, які давно стліли.
А він аж плечі розправив, що я вся така бліда стою і не знаю, що робити. Так, я справді не знала, бо як тепер вчити доньку, а не те все, що він собі там надумав. У мене ось таке питання до вас – чи реально подавати на аліменти його, оскільки донька ще вчиться і не скоро закінчить? На його добру волю, як бачите, розраховувати не приходиться.
Історія основана на реальних подіях, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота