Я завжди дивувалася, чому свекруха так хотіла, аби ми з чоловіком жили погано. Вона зі своїм свекром мов ті кіт з собакою вік прокукували, і коли бачила, як до мене Петро добре ставиться, її аж крутило. Тільки він ухопить відро, щоб мені воду з криниці принести, чи допоможе важке простирадло після прання викрутити, вона вже на порозі стоїть, губи підібгала. Каже, що то жіноча робота, а я, бачте, кіна граю та з чоловіка жінку роблю.
Петро тоді лише всміхався, гладив мене по плечу і казав не зважати, бо в матері такий характер, її вже не переробиш.
Ми з ним будували свої плани, збирали копійку до копійки, щоб у хаті зробити ремонт, донечку Наталку вдягти у все найкраще, бо вона була нашою єдиною втіхою.
А потім у селі всі почали говорити про ті закордонні заробітки, що там люди за пів року на машини заробляють.
Свекруха перша почала Петра шпетити, що замість того аби мені закрутки помагати закручувати, може добрих грошей заробити, як от сусід, що вже й хату перекрив, і паркан новий поставив. Я була проти, просила його лишитися, бо нам і тут на все вистачало, хай і без розкошів. Але він послухав матір, а не мене. Взяв позику, оформив документи і поїхав.
Перші місяці дзвонив, питав, як Наталочка, як моя робота в дитячому садку. А потім дзвінки ставали все коротшими, грошей перераховував усе менше, казав, що житло дороге, що роботодавець дурить.
Коли Петро повернувся через два роки, це була зовсім інша людина. Він приїхав не сам, а з жінкою, старшою за нього, і двома її підлітками-хлопцями. Вони зняли квартиру в місті.
Петро навіть до нас у двір не зайшов, просто прислав мені через свою матір папір про розлучення. Свекруха тоді цвіла від щастя, бігала вулицею і розказувала всім, яку файну ґаздиню син собі знайшов в Італії, не те що деякі. Мені пекло так, що дихати було важко, але я мовчала, зціпила зуби і ходила на роботу, аби тільки Наталка не бачила моїх сліз.
Я крутилася на двох роботах, шила на замовлення вечорами, щоб донька нічим не поступалася іншим дітям. А Петро тим часом жив новим життям. Купив чужим хлопцям по комп’ютеру, вдягав їх у найдорожчі речі, далі за навчання в інституті платив. Наша Наталка закінчувала школу, треба було вступати до університету, купувати сукню на випускний.
Я насмілилася, зателефонувала йому, попросила трохи допомогти. Він мені в слухавку спокійно так відповів, що в нього зараз скрута, треба хлопцям автошколу оплатити, бо вони ростуть і їм треба рухатися далі, а Наталя дівчина, головне аби вдало вийшла заміж, як не може бюджет вступити.
Пройшло ще кілька років, Наталка вивчилася, знайшла роботу, познайомилася з добрим хлопцем Богданом. Зібралися вони одружуватися. Донька сама вирішила піти до батька, запросити його на весілля. Вона повернулася додому бліда, очі на мокрому місці. Розказувала, що навіть у хату її не запросили, тримали на ганку.
Петро сказав, що прийти не зможе, бо в пасинка саме в той день якийсь важливий екзамен у столиці, і треба його завезти машиною. І на подарунок грошей немає, бо вони з новою дружиною купують квартиру для її старшого сина.
Наталя тоді проплакала весь вечір, а потім сказала, що більше ніколи до нього не звернеться.
Весілля ми зробили гарне, хоч і невелике. Мені дуже допоміг наш колишній сусід Вадим. Він теж працював за кордоном, а кілька років як втратив дружину.
Він часто мені допомагав чи сумку піднести чи траву покосити біля паркану, не треба його було просити, бо собі косить і мені заразом.
Отож, я пішла до нього попросити позичити мені на весілля.
– Я зараз не маю, – відказав мені він.
Я почервоніла і пішла додому, подумала, що як рідний чоловік не помагає, то щось вимагати від чужої людини марно.
А увечері він прийшов з великим пакунком. Поклав на стіл і каже, що це для Наталі, аби ми собі ні в чому не відмовляли. Я щиро йому подякувала і пообіцяла, що ми віддамо з весільних грошей, що подарують.
З того часу Вадим почав заходити частіше. То кухонний підправить, то замка у дверях змінить. Ми сідали на ґанку, пили чай, розмовляли про все на світі. Я була здивована, що щастя жило поруч зі мною і я стільки років промарнувала.
А якось у мої двері влетіла свекруха. Схудла, згорблена, хустка набік. Впала на стілець прямо в коридорі і давай голосити. Виявилося, що Петро сильно занедужав, спина відмовила через ту важку роботу на будівництві за кордоном, лежить, піднятися не може. Нова дружина, як побачила, що з нього більше немає користі і грошей він не приносить, зібрала своїх хлопців і переїхала в ту нову квартиру в місті, а його лишила на стару матір. Свекруха прийшла просити, щоб я кинула все і йшла доглядати за чоловіком, бо я ж “все-таки рідна людина”, ми стільки років разом прожили, і взагалі, християнський обов’язок треба знати.
Я дивилася на неї, на її тремтячі руки, і згадувала всі ті роки, коли вона мені слова доброго не сказала, як Петро відвернувся від власної доньки ради чужих дітей.
– У нього є мати і була кохана жінка, ради якої він нас покинув, – мовила я тихо. – Нехай вона тепер про нього і дбає.
Свекруха вискочила з хати, гримнувши дверима так, що шибки задзвеніли. За кілька хвилин у двері зайшов Вадим, подивився на мене, і нічого не питаючи, просто сів поруч, і накрив мою долоню своєю великою, теплою рукою.
– Скажеш доньці про батька?, – спитав.
– Навіщо? У неї своє життя, він про неї ж не думав, як її здоровʼя і життя, то тепер і вона не має знати, як він.
А як би ви вчинили на моєму місці?
