Донька стояла на порозі, а я не знала чи плакати мені чи радіти. Пройшло п’ять років, як вона вирішила будувати своє життя без мене, не згадувала й натяком, а зараз стоїть і як кине мені фразочку, від якої мені зовсім вже не хочеться її радо приймати

– Тут є моя частка в квартирі і я маю право тут жити!

Я аж дар мови втратила. Я на цю квартиру в Італії заробляла і її частка тут лише тому, що вона моя дитина, а не тому, що сюди хоч копійку вклала.

Проте, я не мала діяти так, як хотілося, а хотілося випхати за двері.

П’ять років тому від мене пішов чоловік, без якихось пояснень просто взяв і пішов. Донька теж подалася за чоловіком, але вже пояснила для чого:

– Хочу створити родину, де мене будуть поважати та цінувати. А не як у тебе! Треба було батьку ще раніше піти!

Я не мала що сказати, бо за мою доброту отака відплата, що в чоловіка, що в доньки. Хто б міг подумати.

Донька у мене єдина і я для неї жила і вона у мене завжди була на першому місці, а вже потім чоловік.

Спочатку я питала, що буде їсти Іринка, а вже потім думала, що будемо їсти ми з чоловіком, найкращі шматочки були для неї, все, що вона хотіла мати – мала.

Я навіть в Італію поїхала, щоб заробити їй на навчання. Чоловік лиш невдоволено бурчав, але я йому казала:

– Моя донька буде мати все, що хоче, їй життя це все має дати, а я лиш поможу.

Перші дзвоники були вже тоді, коли вона телефонувала казати, що на факультеті дуже вже вона всім в очі впадає, то як не викладач на неї має око, то погано викладає, то хоче якогось подарунка, тому сесія мені влітала в добру копієчку.

А на третьому курсі вже забила в дзвони, бо сказали, що відраховують її! Я не могла повірити, що таке взагалі можливе, адже моя дитина мало того, що має отак викручуватися через капризи викладачів, витрачати нерви та кошти, то ще й, виходить, хочуть курку, яка несе золоті яйця … виключити?

Я спеціально поїхала в Україну і там вже в деканаті на слова не скупилася. Але декан теж мав що сказати – показав і журнал з пропусками, нездані заліки і взагалі сказав, що донька приходить лише на сесії і тому викладачі не хочуть їй ставити оцінки.

Я просила її поновити і вона виправиться, кинулася додому і на чоловіка:

– Ти чим взагалі займаєшся? Ти дивишся за дитиною? Я стільки грошей витрачаю на її навчання, а вона те все на вітер кидає! Де твої очі!

Ми ще так довго виясняли стосунки, вже й донька прийшла і я теж її спитала, що то за така робота:

– Мамо, вони нічого не вчать людського, то чого я маю своє молоде життя витрачати на ці нудні пари?

Я не мала слів! Ледве дотягла до закінчення її навчання і закриття позики по купівлі житла та вернулася додому.

Думала, що вже все, моя місія виконана – квартира є, доня виходить на роботу і одружиться. Аж ні, почалося – чогось пішов чоловік без «до побачення», а далі донька заявила, що за якогось зхлопчину заміж виходить.

Я, звичайно, в штики, а вона й фиркнула, що я нічого не розумію в житті, адже тепер самотня.

– Якщо ти мене не послухаєш, то я тобі нічим не допоможу, терпінню моєму кінець.

– Не треба мені нічого твого.

А тепер он прийшла. Та ще й несеться, що вона тут має право жити, бо я її тут приписала. Не знаю, як мені налагодити з нею стосунки, бо й я за ці роки змінилася і багато чого переосмислила. Побачила, що робила не так. то виходить, тепер я маю знову здавати екзамен?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page