fbpx

Донька в тридцять дев’ять вирішила, що ще молода і хоче дитину – то що таке було? – Ти чого, – кажу я їй, – У тебе он донька скоро заміж попроситься, а ти вирішила дитину ще одну?

Донька мені задала дивне запитання, яке я просто не розумію. По-перше, до чого це було сказано, а по-друге, що воно змінить?

– Мамо, – каже мені сорокарічна жінка, наголошую на цій цифрі, – Ти мене хоч раз в житті похвалиш?

– Що? Тобі три роки? Тебе за що взагалі хвалити?, – здивувалася я.

І знаєте, що вона зробила? Образилася і забрала онуків назад в місто…

Я до неї не телефоную, бо вважаю, що залишити мене в такий жаркий сезон, коли треба робити закрутки, коли все треба зривати, мити, вона мене, старшу жінку отак залишила сама на сам з роботою. За це я їй маю дякувати і хвалити?

І отак все життя!

З самого дитинства вона була просто така байдужа. Що їй не кажи, що не роби – все отак пасивно, все через пень-колоду.

В школі вчилася посередньо і що ми лиш не робили: і без телевізора, і без солодкого – все дарма. Сопе і все, оцінки, як були погані – так і залишилися.

Пішла поступати і що? Після першого курсу принесла нам в подолку! Добре, що хоч Тарас оженився. А якби ні, то що б ми мали робити?

Ще й весілля захотіла, ревіла, що хоче білу сукню.

– Ти себе бачила? Ти оте пузо бачила, вже пупець випирає, а ти хочеш булі сукню? Добре, що тебе чоловік бере отаку і все.

За що її було хвалити? Що ми червоніли через неї перед гостями. Коли збирали на дівчинку або хлопчика. А свекри кричали:

– Ми вже й так знаємо, що дівчинка.

Ото було сміху… А ми? Як раки!

Так, вона знала, що має приїхати і робити роботу. А не відлежувати боки в місті, бо ми з батьком вже не можемо.

Вона те все собі додому забирала, то я ще мала їй казати:

– Як ти гарно мої банки собі в машину складаєш? Молодець!

Таке я мала говорити?

Чи, коли вона в тридцять дев’ять вирішила, що ще молода і хоче дитину – то що таке було? – Ти чого, – кажу я їй, – У тебе он донька скоро заміж попроситься, а ти вирішила дитину ще одну?

Я за це її мала хвалити?

А тут, приїхала, вся така ображена, бо вони на море хотіли поїхати…

– І що? Ти моря не бачила? Чи ти свого чоловіка в шортах не бачила? Поробите роботу і їдьте собі куди хочете.

А вона ж як на зло, все псує! Огірки закрила – вистpілили, вишні погано закрутила, черешні взагалі скипшіли!

Взялася до туалету малювати його і мене не спитала.

– Нащо його фарбувати. Коли батько зібрався новий ставити, – кажу їй, – Ти хоч питайся тим ротом, що й до чого.

Тоді вона як кине ті пензлики, як задре той хвіст…

– Ви хоч раз в житті мене можете похвалити чи вам з ротом щось станеться? Та я своє життя не живу. А все аби вам вгодити, а то не те і не так! Що я маю зробити аби ви мені сказали хоч раз в житті: «Дитино, ти молодець»! Хоч раз в житті!

– За що я маю таке казати? Ти своє життя бачиш? За що тебе хвалити? Дитині рік в сорок років – то це я за розум маю тебе хвалити?

Вона тоді до чоловіка, той приїхав і поїхали геть. Ми з чоловіком сидимо і я просто не знаю, що на неї найшло і до чого тут якась похвала. Хіба людина не знає в сорок років. Ще раз – в сорок років не знає, що вона чинить добре, а що ні? Це дитину заохочуєш похвалою аби вона знала, що робить добре, а дорослого навіщо? Що в тій голові, коли вона не знає, що робить добре, а що ні.

Я такої про це думки і думаю, що всі так своїх дітей виховують і виховували, без отих сюсюкань, щоб життя знали.

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page