– Мамо, ти як та собака на сіні, вже визначся чи треба тобі те село!
Донька з сином явно не розуміли, що я відчуваю, та й я сама теж не знала, що мені далі робити, адже все на купу сталося – і чоловік від мене щойно пішов, і жити одній мені в селі не хочеться, але ж і шкода залишити все над чим стільки років працювала!
Отож, на мене все навалилося на купу – чоловік пішов не зі мною жити в село, як ми мріяли років з десять, а до іншої жінки. Я була просто приголомшена, адже останні роки ми те й робили, що готувалися разом зустріти старість в селі, робили ремонт, садили сад, робили веранду. І ось я перша вийшла на пенсію, бо старша від чоловіка на три роки, а він мені й каже:
– Ти їдь сама, бо ж там ще купу всього треба зробити, а я буду приїжджати на вихідні.
Я так і зробила, малювала вікна, прала все, вимивала, перевозила речі та розкладала. А через пів року чоловік сказав, що полюбив іншу і не планує зі мною в селі скніти.
Як скніти, коли ми хотіли і в ліс ходити, на річку, на велосипедах кататися, варення закривати…
Майно поділили і він собі взяв машину, яку брав ще з салону, гарна і дорога, а мені залишив дачу у селі.
Самі знаєте, як мені було жити в хаті, де все нагадувало про наші спільні мрії. Нікого я не знаю в тому селі і знати не хочу, на своєму подвір’ї покручуся і в хату в телевізор і так роки проходять.
А тут діти вже почали мені казати аби я якось визначилася, бо то я вже їм кажу, що мені сумно, а потім ніяк не можу до них приїхати в гості.
– Мамо, та з онуками б посиділа, погостювала, що ти там одна сидиш? Звичайно, що тобі буде сумно.
Я поїду до них на кілька днів і почуваюся, як в гостях і вже хочу назад до своєї хати. А в хаті жити не можу, бо все про чоловіка нагадує.
– Мамо, продавай хату і ми скинемося і купимо тобі однокімнатну квартиру, – запропонували діти, – будеш біля нас і будеш собі жити у власній квартирі.
Ця ідея мені сподобалася і я почала шукати покупця. Діти допомогли виставити все в інтернет і я стала чекати на вал покупців. Але чим більше приходило людей, тим більше у мене волосся на голові ворушилося:
– Ці дерева ми поріжемо, а тут кущі викопаємо, а тут посадимо квіти, будинок переплануємо, піч розвалимо…
Люди мені в очі говорили, що зроблять з будинком і всім, що навколо нього, а я не могла такого допустити. Як з моєю працею таке робити?
– Будинок не продається, – випалила я останньому покупцеві, який зайшов на подвір’я.
– А чого, – спитав мене чоловік.
– Бо я не хочу аби тут хтось перекопував, викорчовував і ламав.
– А навіщо це все робити, коли тут неймовірно гарно.
Я знову глипнула на чоловіка. він виявився моїх років, познайомилися. Олексій почав розповідати, що давно мріяв купити хату з піччю, що поруч був ліс і річка. Він любить кататися на велосипеді…
– Я не продам вам хату, але запрошую вас повечеряти зі мною тим, що піч приготувала, – так просто сказала я йому.
Я вперше за ці два роки сміялася! На повен голос від тих історій, які Олексій розказував, а він хвалив мої страви та все допитував чи я не передумаю.
– Якщо так хочете, – кажу я йому, – то можу вам здавати кімнату на літо, щоб ви собі їздили на рибалку…
Така ідея підійшла всім. А далі так сталося, що ми вже разом живемо… За ті гроші, що Олексій планував купити будинок, ми його ще трохи розширили – обладнали горище під кімнати, адже і мої і його діти почали частіше до нас приїздити, а ми тому страшенно раді.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
