Я ніколи не розуміла, в кого вона вдалася такою догідливою, адже я ніколи себе так з чоловіком не вела. Ну, був її Сергій красенем, був, я не заперечую, але й вона гарна дівчина.
Але вона вчепилася в того Сергія, наче він був найкращим чоловіком на всьому білому світі, і догоджала йому від початку і до кінця.
Коли вона тільки планувала їхати на заробітки, то я її спитала:
– Доню, а чоловік тобі для чого? Хай він їде і заробляє.
– Мамо, у нього спина, – казала і очі додолу опускала.
Як мені було дивитися на те, що він собі в теплій квартирі вилежується та на роботу ходить в офіс з восьмої до шостої, а я дітей і в садок, і в школу, забрати, їсти зварити. А він прийде, насупиться, що я в квартирі і не пішла вчасно, щоб він не бачив мене, а наче то скатертина-самобранка все зробила.
Алла товклася по заробітках за кордоном, збираючи копійку до копійки, аби вдома був достаток. І так само вона привчила власних дітей, які звикли тільки вимагати, не даючи натомість ні тепла, ні допомоги.
Коли вона збиралася в ту останню поїздку, її здоров’я вже давно ледь трималося на чесному слові. Вона бліда ходила по хаті, часто хапалася рукою за серце й сиділа на кухні, намагаючись перевести подих після найменшого навантаження. Проте онуки й діти не помічали або не хотіли помічати її стану. Донька якраз вирішила виходити заміж і заявила на сімейній раді, що їй обов’язково потрібне пишне, гучне весілля в ресторані, таке саме, як робили братові.
Вона казала тоді з таким роздратуванням і викликом, ніби матір була зобов’язана вивернутися навиворіт, але дістати ці гроші.
Я просила доньку не їхати, доводила, що здоров’я дорожче за будь-які гулянки. Совістила онуку, що не варто так вже матері на шию вилазити.
– Якщо весілля не буде зараз, то Коля мене покине!, – випалила та, – Ви знаєте, скільки на нього дівчат вішається? Ви хочете аби я була щаслива чи ні? Якщо, мамо, ти мені зіпсуєш весілля, то я тебе знати не хочу!
Сергій у той час сидів у кімнаті перед телевізором і навіть не спробував стати на захист дружини. Він звик до того, що вона все вирішує сама, що вона тягне на собі весь цей побутовий віз, і його цілком влаштовувало, що хтось інший бере на себе відповідальність. Він не сказав доньці жодного різкого слова, не зупинив її дитячі капризи, лише буркнув щось під ніс про те, що молоді самі знають, як їм жити. І вона поїхала.
Ті місяці за кордоном стали для неї справжнім випробуванням на витривалість. Вона працювала стиснувши зуби, бо знала, що вдома на неї чекають нескінченні списки того, що потрібно купити для весілля. Все красиве і дороге аби її донька була щаслива.
Інколи телефонувала мені і жалілася на самопочуття, але казала, що зробить все аби не зіпсувати головне свято в житті доньки. Мені було боляче слухати це, я благала її все кинути, купити квиток і повернутися додому, але вона переконувала, що ще трішки.
Коли вона повернулася, на неї було страшно дивитися. Це була вже не жінка, а лише тінь колишньої енергійної господині – сіра, виснажена, із запалими очима та тремтячими руками. Навіть тоді ніхто з домашніх не викликав лікаря і не приніс їй склянки води. Сергій лише невдоволено бурчав, що тепер доведеться самому готувати їжу, бо вона розляглася. А донька прийшла вже наступного дня не для того, щоб спитати про здоров’я мами, а щоб забрати зароблені гроші й обговорити деталі святкування, бо часу до весілля залишалося зовсім мало.
У день весілля вона знепритомніла прямо біля дзеркала, коли намагалася застебнути святкову сукню. Навіть тоді донька спочатку злилася, що мати псує їй настрій і затримує вихід до загсу, і лише коли сусідка викликала швидку, всі трохи злякалися. Але було вже занадто пізно.
Онука весілля не скасувала і все обійшлося без матері і батька, вона сказала, що у них термінові справи. Я відмовилася йти ще раніше і вона тепер зі мною не говорить.
На церемонії Сергій тримався розгублено, а діти більше говорили про те, чи залишила мама заповіт, адже квартиру купувала вона.
Сергій ходив за мною, бо не міг дати раду з усім.
– Ти чого за мною ходиш та допитуєш, що і як робити?, – сказала я йому, – Треба було жінку шанувати, а тепер їй вже байдуже, де стоять квіти і з якого боку свічка.
І досі у моїй пам’яті звучить її голос із телефонної трубки – втомлений, надломлений, але такий турботливий. Вона до останнього хвилювалася за всіх, крім себе самої. І я досі не можу пробачити ні Сергієві, ні її дітям того, як вони ставилися до неї. Звичайно, що з такими онуками я моя старість не буде доглянута. Тепер маю клопіт з тим, кому ж заповісти майно аби мене доглядав. Ось так донька собі постелила і мені.
