Коли Віра вдруге побачила його на площі, їй було сорок сім. Він сидів за мольбертом неподалік старої ратуші, трохи нахилившись над малюнком. На ньому була темна сорочка із закоченими рукавами, а біля ніг стояла знайома дерев’яна валіза з фарбами. Віра впізнала її раніше, ніж самого художника.
Вона зупинилася за кілька кроків. Серце билося так сильно, що довелося зробити паузу, перш ніж підійти.
Чоловік саме поправляв аркуш паперу, коли помітив її.
– Добрий день. Ви ще малюєте портрети?
– А ви хочете замовити?
– Можливо. Тільки спочатку скажіть, чи пам’ятаєте мене.
– Аякже. Тільки не думав, що колись побачу вас знову.
Він відклав олівець, поліз до внутрішньої кишені куртки й дістав невеликий потертий гаманець. Довго шукав серед папірців, квитанцій і старих фотографій, поки не витягнув маленький складений аркуш.
На ньому була намальована молода дівчина з довгим волоссям і великими очима. Портрет був зовсім невеликий, але обличчя Віра впізнала відразу.
– Це ж я…
– Ви. Точніше, якою я вас запам’ятав.
– Ви носили його із собою?
– У гаманці. Майже тридцять років.
Віра сіла на вільний стілець біля мольберта. Вона прийшла сюди, щоб знайти людину зі своєї молодості, але не очікувала побачити цей малюнок. Їй потрібно було трохи часу, щоб зібратися з думками.
А почалося все дуже давно, коли вона ще навчалася в училищі й навіть не замислювалася, де житиме через кілька років.
Тоді Вірі було сімнадцять. Вона приїхала до Львова з невеликого містечка, навчалася й мріяла залишитися після випуску. Батьки вважали, що доньці треба здобути фах, знайти надійну роботу, а вже потім думати про особисте життя.
Віра не сперечалася, хоча плани в неї були дещо іншими. Вона хотіла побачити більше міст, мати власну квартиру, купувати гарний одяг не лише на свята й колись відкрити невеличку крамницю з книжками та листівками.
У неділю вона часто ходила до центру. Там можна було зустріти знайомих, послухати вуличних музикантів, роздивитися старі будинки або просто посидіти на лавці. На площі працювали художники. Одні продавали готові картини, інші пропонували намалювати портрет за двадцять хвилин.
Віра раніше проходила повз них, але того дня затрималася біля молодого чоловіка.
– А довго малюєте? – запитала Віра.
– Залежить від того, наскільки ви будете терплячою.
– Я не дуже терпляча.
– Тоді доведеться вам постаратися.
Віра засміялася.
– А якщо мені не сподобається?
– Тоді можете не забирати.
– А гроші?
– За незадоволений портрет не беру.
– Зручно ви придумали.
– Насправді не дуже. Іноді людина сама собі не подобається на малюнку, хоча я тут ні до чого.
Віра ще трохи постояла, а тоді погодилася.
Художника звали Андрієм.
– Ви завжди хотіли малювати? – запитала Віра, вмощуючись на стільці.
– Ще в дитинстві. Мама сварилася, бо я розмальовував усі зошити. Одного разу навіть намалював портрет сусідки на обкладинці її книжки.
– І що вона сказала?
– Що ніколи не була такою старою.
– А ви що?
– Пояснив, що просто додав характеру.
Віра знову засміялася. Їй подобалося, що Андрій не намагався здаватися надзвичайно серйозним митцем. Він міг пожартувати, уважно вислухати й не перебивав, коли вона розповідала про навчання.
Під час малювання вони говорили про місто, про книжки, про те, куди хотіли б поїхати. Андрій запитав, чи має вона хлопця.
– А це обов’язкова умова для портрета?
– Ні. Просто цікаво.
– Немає. А у вас є дівчина?
– Так само.
– Тоді ви можете малювати спокійно.
– Я й так спокійний.
Він працював доволі довго. Час від часу просив повернути голову, трохи підняти підборіддя або прибрати волосся з обличчя. Віра виконувала прохання, але постійно відволікалася на розмову.
Їй подобалося дивитися, як він працює. Андрій не поспішав, кілька разів відходив від мольберта, перевіряв пропорції, знову сідав і додавав деталі.
– Ви всіх так довго малюєте?
– Ні. Вас чомусь хочеться не поспішати.
Віра відвела погляд. Вона не звикла до таких слів, особливо від незнайомих чоловіків.
Саме тоді задзвонив телефон.
Телефонувала мама, тато потрапив в лікарню.
– Я вже йду, – відповіла Віра.
Вона поклала слухавку й почала збирати речі.
– Вибачте, мені треба бігти.
– Зачекайте, я вже майже закінчив.
– Наступного разу заберу.
– То ви ще прийдете?
– Обов’язково.
Наступні тижні були наче з фільму, татові потрібен був догляд і Вірі прийшлося пропустити заняття на певний час.
Коли вона знову прийшла на площу, то Андрія не було.
Їй було ніяково зізнаватися незнайомцеві, що вона шукає хлопця, з яким бачилася лише раз.
Вона приходила ще кілька разів. Іноді навіть залишалася на площі довше, ніж планувала. Та Андрій не з’являвся.
Вона й сама не могла пояснити, чому так хотіла ще раз зустріти художника. Адже вони навіть не встигли нормально познайомитися.
Потім закінчилося навчання. Віра отримала роботу, переїхала в іншу квартиру, познайомилася з чоловіком на ім’я Павло. Він працював інженером, був уважним, веселим й дуже подобався її батькам.
Вони зустрічалися близько року, а потім одружилися.
Перші роки подружнього життя були цілком звичайними. Вони облаштовували квартиру, купували меблі, обирали шпалери, сперечалися через витрати й планували відпустку. Згодом у них народився син.
Віра любила дитину, багато працювала й намагалася встигати всюди. Павло теж не сидів без діла. Він забезпечував родину, допомагав із домашніми справами, але поступово їхні розмови почали обмежуватися побутом.
– Ти купила хліб?
– Так.
– Завтра треба забрати сина.
– Я пам’ятаю.
– У суботу поїдемо до моїх батьків?
– Добре.
Вони не сварилися через дрібниці, але й говорити про те, що їх хвилювало, стали рідше. Кожен мав свої справи, свої звички, свої плани.
Віра іноді згадувала Львів і того молодого художника. Не тому, що хотіла повернутися в минуле або шкодувала про шлюб. Просто в її пам’яті залишилася одна недільна зустріч, після якої вона довго чекала на продовження знайомства.
Минали роки. Син виріс, вступив до університету, згодом почав жити окремо. Віра залишилася працювати, але дедалі частіше ловила себе на думці, що її власні бажання постійно відкладаються.
Вона хотіла навчитися малювати, хоча ніколи не мала до цього особливого хисту. Хотіла поїхати до Львова не у справах, а просто на кілька днів. Хотіла купити собі гарну сукню без пояснень, навіщо вона їй потрібна.
Павло не розумів цих змін.
– Тобі чогось не вистачає? – запитав він одного вечора.
– Не знаю, як пояснити.
– То скажи простіше.
– Мені хочеться мати власне життя. Не тільки роботу, домашні справи й постійні турботи про всіх.
– А хіба ми тобі заважаємо?
– Я не кажу, що ви заважаєте. Я кажу, що давно не запитувала себе, чого хочу сама.
Павло замовк. Він не був поганою людиною, але не звик до таких розмов. Йому здавалося, що якщо в родині немає великих проблем, то все гаразд.
Через деякий час вони вирішили розійтися. Син уже був дорослим, тому Віра не хотіла змушувати його ставати між батьками.
Після розлучення Віра переїхала до Львова, почала відвідувати виставки й нарешті дозволила собі робити те, що давно відкладала.
Вона не знала, чи пам’ятає він її. Не знала навіть, чи живе досі у Львові. Але їй захотілося повернутися туди, де колись почалося це коротке знайомство.
Вона не хотіла заздалегідь шукати Андрія в інтернеті. Їй було важливо побачити його саме там, на площі, якщо він досі працює.
Першого дня вона пройшла знайомими вулицями, зайшла до книгарні, де колись купувала зошити, і довго розглядала вітрини. Площа біля ратуші була майже такою самою, хоча навколо з’явилося більше людей, нових вивісок і торгових яток.
Художників було кілька. Віра підійшла до кожного, але Андрія серед них не побачила.
Наступної неділі вона знову прийшла туди.
І побачила його.
Волосся в нього посивіло на скронях, обличчя стало дорослішим, але рухи рук залишилися такими самими.
– Ви справді мене пам’ятаєте? – повторила Віра, коли трохи оговталася від першого здивування.
– Я ж показав вам портрет.
Віра взяла маленький малюнок. Папір пожовтів, краї були трохи потерті, але обличчя залишилося чітким.
– Ви мене тоді зовсім не знали.
– Так. Але я пам’ятав вашу розмову, сміх і те, як ви постійно відкидали волосся з обличчя. Пам’ятав, що ви поспішали, хоча самі казали, що нікуди не поспішаєте.
– Мені було сімнадцять. Я могла змінити плани п’ять разів за один день.
– А тепер?
– Тепер теж можу, тільки не завжди наважуюся.
Андрій запропонував їй сісти. Він закінчив роботу з останнім портретом і попросив трохи зачекати, поки складе речі.
– Ви тут щодня працюєте?
– Не щодня. Коли дозволяє погода й коли маю час. Основна моя робота – у майстерні. Пишу картини, іноді викладаю. А Ви щасливі?
Запитання прозвучало так просто, що Віра навіть не відразу зрозуміла, що відповісти.
– Зараз я намагаюся стати щасливою. Раніше все відкладала на потім. А потім виявилося, що мені вже сорок сім.
– Це не так багато.
– Для чого?
– Для того, щоб почати щось нове.
Віра подивилася на нього.
– А у вас як склалося життя?
Андрій розповів, що одружувався, але шлюб не зберігся. Дітей у нього не було. Після розлучення він довго жив сам, працював, їздив у різні міста, виставляв картини. Іноді йому здавалося, що робота займає все місце в житті.
Вони зібрали речі й пішли вулицею до невеликої кав’ярні.
За столиком вони просиділи майже дві години.
Коли вони вийшли з кав’ярні, вже сутеніло. Андрій запропонував пройтися до площі, де вони познайомилися.
– А ви справді весь цей час зберігали малюнок?
– Так.
– Чому?
Андрій трохи помовчав.
– Не знаю, чи зможу пояснити. Спочатку хотів доробити його й віддати вам. Потім звик носити із собою. Коли змінював гаманець, перекладав туди портрет. Іноді знаходив його серед паперів, дивився й згадував ту неділю.
– Ви не намагалися мене знайти?
– Ні. Я навіть не знав вашого прізвища. Пам’ятав тільки ім’я й те, що ви навчалися у Львові. А потім минуло стільки часу, що я вже не уявляв, як міг би вас знайти.
Віра обережно розгорнула аркуш і ще раз подивилася на себе.
– Мені дивно бачити цей портрет. Я вже майже забула, якою була тоді.
– А я пам’ятаю.
– Тепер у мене інше волосся, інші звички, навіть голос змінився.
– Але очі ті самі.
Віра усміхнулася й повернула йому малюнок.
– Залиште його собі. Тепер я знаю, де він.
Андрій поклав портрет у гаманець, але не поспішав його ховати.
– Тоді, може, зустрінемося вранці? Я покажу вам свою майстерню. Там є кілька робіт, які хочу вам показати.
Вона дістала телефон.
– Давайте краще обміняємося номерами. Бо я не хочу ще тридцять років шукати вас на цій площі.
Андрій продиктував номер, а потім попросив набрати його, щоб переконатися, що все записано правильно. Тепер вони точно не загубляться.
