Слова матері я перекладала так: «А хто має це робити? всі живуть своє важливе життя, вони комусь потрібні, як мама, дружин, чоловік, батько. А ти ж і так існуєш, то тобі й це робити».
– Доню, а хто? Я на роботі, твій тато не буде, в твого брата сім’я, він утримує Настю, ти ж знаєш, вона ніде не працює.
То хай Настя й доглядає бабусю.
– Ти що? це ж твоя бабуся, а не Настина. Та й що ти після роботи робиш? Приходиш в порожню квартиру і все, а так користь з тебе буде.
Бабусю я чудово знала і вона з мого дитинства не відзначалася добротою, а на схилі літ пустилася берега остаточно. Їй було вісімдесят років і вона геть не виглядала на немічну людину, її голос і характер говорили про те, що вона нас усіх переживе, от тому, що так захоче.
Звичайно, що я пішла до неї жити, а свою однокімнатну квартиру, яка мені залишилася після розлучення, закрила на ключ. У мене ні вазонів, ні кота, тому воду перекрила та газ і все, вільна. Про те, що мені довше на годину добиратися до роботи нікого не хвилювало.
Бабуся була у своєму репертуарі – чай гарячий, суп холодний, я їй заважаю, від мене ніякої помочі, все має бути так, як вона звикла і не дай бог переставити сільничку не на те місце.
Вона забувала, що мене просила на обід, казала, що я її не шаную, виганяла мене з квартири своєї і я йшла додому, а потім мама мені телефонувала, що бабуся плачеться, адже я її покинула.
Я те все зносила мовчки, не брала її слова до серця і все прощала. У мене такий характер, я не свята.
Я сто разів прощала чоловікові, коли він приходив від чергової жінки, то я мовчки відкривала двері, бо він так гарно говорив, що більше ніколи такого не зробить, що я вірила. Приймала його безумовно, людина така, що поробиш.
Він пішов сам, розміняли квартиру і мені дісталася однокімнатна квартира в хрущовці. Я не ремствувала, адже у нього буде дитина, а я що…
Два роки я доглядала за бабусею і розуміла, що мені не тридцять сім, а дев’яносто сім, мене нічого не тішить, мені нічого не хочеться, я відчувала лише байдужість до всього, що навколо мене відбувається.
Коли ж бабусі не стало, то виявилося, що вона переписала квартиру на мене і тут всі раптом стали висловлювати своє невдоволення.
Таню, в Дмитрика двоє дітей, йому більше треба, ніж тобі. Ти цілком в однокімнатній віку доживеш.
Мамо, я ще молода жінка.
Доню, таке враження, що ви з бабусею були ровесницями. Ти ж глянь на себе. Тобі стане. Дитино, поступися, брат тобі за це буде вдячний все життя…
Мама вмовляла, Настя вимагала, брат зі мною не говорив.
І тоді я зникла. Так, я зникла, як мовчазна і розуміюча, толерантна і виважена. Я не могла змінитися в одну мить, тому просто поїхала з міста і опинилася в горах, де мало людей і дуже багато неба і щастя.
Там я вийшла заміж і у мене є донька, я була щаслива і геть забула, що у мене є дві квартири в місті. Я не хотіла вертатися назад, але ж треба було щось з ними робити.
Зайшла до мами, а та наполягала, що я маю віддати таки братові, раз я тут не живу.
Хай купить в мене, я виставляю їх на продаж, – відказала я, – я йому зроблю суттєву знижку.
Що? Братові продати? Ти як до такого додумалася?
Не знаю, життя навчило.
Вони й далі мене не сприймають, як матір та дружину. Кажуть, що я роблю велику дурницю, бо завжди треба мати своє житло аби вернутися. Все так, але я не хочу вертатися в це місто і до цих людей, і до такої себе.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
