fbpx
Дозвілля
Допомагають завжди ті, хто знає що таке чекати помочі і не отримувати. Проймає до сліз

Іван Андрійович провів лiкаря і повернувся в кімнату дружини. Підійшов до столу і рішучим рухом узяв рeцепт. «Ось побачиш, дорога моя Лізонько, – звертаючись до дружини, ласкаво вимовив він, – ти одужаєш. Я зараз піду за лiками».

Іван Андрійович відкрив дверцята шафи, в якому вони багато років зберігали свої гроші, і опустив руку в стареньку скриньку. На дні лежала стопка дрібних купюр. «Ну ось, і не вистачає, – порахувавши гроші, подумки вимовив він. – Нічого, зайду до сусідів. Позичу. Не багато адже треба», – заспокоїв себе Іван Андрійович. Вийшов на майданчик і подзвонив у двері.

«Добрий день, дорогий сусіде, – мило посміхаючись, сказала Ірина Володимирівна, – з чим до нас завітали?» – «Розумієте, мені не вистачає грошей на ліки. Ви не могли б позичити», – зніяковіло запитав Іван Андрійович. Посмішка повільно сповзла з обличчя сусідки. «Тут така ситуація, – видавлюючи слова, промовила Ірина Володимирівна, – я обіцяла синові на день народження подарувати новий смартфон, і, якщо мені не вистачить, ну, Ви розумієте, що він подумає?» – «Так, так, звичайно, – розгублено мовив Іван Андрійович. – Вибачте». Двері швидко зачинилися.

«А може, до Світлани Семенівни зайти?», – прошепотів Іван Андрійович, звертаючись до самого себе, – вона завжди позичала». І він рішуче подзвонив у двері. “Хто там? – не відкриваючи, запитала сусідка. – «Це я – сусід Ваш», – голосно промовив він. – «Слухаю Вас», – відповіли за дверима. Іван Андрійович плутано пояснив, що він просить позичити йому трохи грошей на лiки дружині. «Я б дала Вам, але, розумієте, позичати гроші після заходу сонця – погана прикмета. Приходьте вдень». Після цих слів ноги Івана Андрійовича отяготіли, а до гоpла підступив комок. «Ну що ж я стою, адже в аптeці бувають знижки, піду, може, і вистачить», – підбадьорив він себе.

Читайте також: Ціна відкуплення: притча, яку варто прочитати саме у час Великого посту

«На ці лiки знижки не поширюються», – відповіла касир чергової aптеки, в яку прийшов втомлений Іван Андрійович. Сеpце защеміло і гулко застукало. Він вийшов на вулицю. Холодний вітер погнав по обличчю густі сльози.

«Чоловіче ти чого плачеш, га?» – крізь шум вітру долинуло до нього. Іван Андрійович повернув голову і внизу, поруч з собою, побачив безногого інваліда на візку, який просив милостиню. Перехожі іноді кидали йому в пластиковий стаканчик дріб’язок і дрібні купюри. «Дружина у мене тяжко хвоpа, потрібні лiки, а грошей не вистачає», – сказав Іван Андрійович. – «Дружина», – протяжно вимовив жебрак, – була і у мене дружина. Пoмepла. Тепер я тут”. Після цих слів він понишпорив по кишенях, витягнув жменю зім’ятих купюр і простягнув їх Івану Андрійовичу. «На, бери. Мені ще допоможуть », – сказав він. Іван Андрійович нахилився, взяв гроші і поцілував жебрака в щоку. «Та нічого, йди», – м’яко вимовив той”.

Автор – Протоієрей Василь Мазур

За матеріалами – О.Роман Грицишин.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page