«Мені не потрібні іграшки та солодощі! Просто подаруй мені нову маму, яку ми з татом любитимемо».
Літня сусідка з сумнівом подивилася на написаний текст, потім на хлопчика. Юрі не терпілося надіслати листа, щоб він швидше дійшов до адресата.
— А конверт? Обов’язково потрібен конверт, – нетерпляче стрибав навколо столу хлопчик. – І написати адресу!
— Я напишу, не хвилюйся, — заспокоїла його Зоя Михайлівна. – І ввечері відправлю, домовилися? Але ти впевнений, що не хочеш отримати якусь чудову іграшку?
— Впевнений! — Заявив хлопчик і, з почуттям виконаного обов’язку, побіг гратися. На нього чекала недобудована фортеця.
— Ось, Юрко сьогодні написав листа Святому Миколаєві, — Зоя віддала аркуш паперу батькові хлопчика. — Він просить нову маму. Я, звичайно, спробувала йому все пояснити, але.
— Я зрозумів, — невесело посміхнувся Рома. — Він все ж таки сумує за Ліною, навіть не дивлячись на те, що вона його покинула. Навіть відмову від батьківських прав написала, аби її не чіпали.
— У неї нове життя, в яке дитина не вписується, — знизала плечима жінка. – Що робитимеш з листом?
— А що я можу зробити? Просто сподіватимусь, що за місяць Юрко про все забуде.
— А даремно, — тільки й сказала сусідка, збираючись додому. — Точно не забуде.
18 грудня.
Юра з нетерпінням чекав на появу Святого Миколая з помічниками. Тато сказав, що вони прийдуть о восьмій вечора, і попросив до цього часу не забруднити білу сорочку. Хлопчик уважно оглянув себе в дзеркалі, і розчаровано зітхнув – на комірці було дві цятки від соку. Але ж Миколай не засмутиться через це? І подарує йому подарунок?
Дзвінок у двері пролунав несподівано. Юра зірвався з місця, щоб добігти до дверей першим і подивитися у вічко. Оперативно підсувається стільчик і радісний хлопчик бачить довгоочікуваних гостей.
— Татку! Вони прийшли!
Роман докірливо глянув на сина і жестом відправив його у вітальню. Юрко неохоче послухався. У кімнату зайшов справжній Миколай. Синя шуба, розписана сріблястими візерунками, блискуча палиця і, звичайно ж, довга біла борода. за ним скромно стояла помічниця. Більше нікого не було.
– Юрчику! — гучно промовив гість. – Я приїхав привітати тебе зі святом. Скажи мені, ти добре поводився?
— Так!
— Не пустував?
— Ні!
— Слухався батька?
— Так! Слухався! – нетерпляче промовив хлопчик, чекаючи на свій подарунок. – І ще я приготував віршик. Розказати?
— Розкажи, — погладив свою бороду актор. — Потіш дідуся.
Юра квапливо, але виразно розповів заздалегідь вивчений вірш і дивився на Святого Миколая. Хлопчик чекав, що головний казкар зможе виконати його бажання і незабаром у нього з’явиться нова мама.
— Ось твій подарунок, — чоловік витяг з мішка гарно прикрашену коробку. Хлопчик розгублено дивився на гостя та навіть не намагався забрати подарунок.
– Я просив нову маму! – зі сльозами на очах, промовив Юрко. Він так чекав! Так мріяв! Приготував купу ігор, у які пограє з мамою.
— Я, звичайно, багато можу, але це вище моїх сил, — актор присів поруч із засмученим хлопчиком. – Дарувати людину суворо заборонено небесною канцелярією. Все, що я можу, так це трохи допомогти твоєму таткові із пошуком. Якщо він зможе правильно користуватися шансом, то в нього все вийде.
— Я вам дуже вдячний, — тихо промовив Рома, спостерігаючи, як його син грає з його помічницею. — Я вже думав все, свята не буде.
— Ну, як я міг зіпсувати дитині свято? У самого онуки розумію, як легко розбити дитячу мрію. — Актор подивився на свою партнерку і помахав їй рукою, показуючи, що вже час йти.
А Рома вперше за вечір уважніше придивився до помічниці Миколая і здивовано застиг, щоб уже за кілька секунд розпливтися у радісній посмішці.
— Лисичко! Це ти? — Судячи з виразу обличчя, дівчина його впізнала. — Ти ще маєш багато роботи?
— Ні, твоя квартира була останньою, — переконавшись, що хлопчик захопився подарованим роботом і не звертає на дорослих уваги, Аліса зняла шапку. — Взагалі-то я дизайнер, і не маю ніякого відношення до організації свят. А агентство, в якому ти замовив акторів, належить моїй подрузі Тасі. Ти маєш її пам’ятати.
— Пам’ятаю, – кивнув чоловік. — Де ти збираєшся святкувати?
— Вдома, — трохи розгублено відповіла дівчина. Аж надто раптовим було питання.
— Одна чи з чоловіком?
— Я незаміжня, — закотила очі Аліса. — Сам знаєш, у мене складний характер.
Так, Роман знав це не з чуток. Але за два роки, що вони зустрічалися, він встиг пристосуватися. Однак згодом вони все одно розлучилися. Посварилися через якусь дрібницю.
— Залишайся у нас. Юрко буде радий.
Рік по тому.
— Що ти попросив у Миколая? — Поцікавилася у Юри вихователька. Вони з дітьми саме робили листівки до дня Святого Миколая.
— Нічого, — безтурботно відповів хлопчик. – Моє найзаповітніше бажання він виконав ще минулого року, тож мені більше нічого не треба.
— І що ж він тобі подарував?
— Нову маму! — Радісно посміхнувся Юра, згадуючи, як допомагав Алісі, яку з перших днів став називати мамою, вибирати весільну сукню.
Фото ілюстративне.
