На жаль, ми з чоловіком не можемо мати дітей. Як би ми не намагалися вирішити це питання, нічого не вийшло. Майже десять років ми намагалися боротися, але даремно.
Тому вирішили усиновити дитину, бо навіть не уявляли, для кого нам жити. У будинку малюка ми з чоловіком відразу ж зрозуміли, хто стане нашою дитиною. То була мила крихітка. Двомісячне маля відразу нам сподобалося, тому рішення ми ухвалили зходу. А невдовзі ми перебралися в інше місто, тож все складалось якнайкраще.
Тоді нашій донці було вже п’ять років. Вона дуже талановита дівчинка у нас . на той час уже вміла дуже добре танцювати та співати. Ще Поліна займалася додатково англійською мовою. Ми її любимо і дуже пишаємося нею.
Знаючи, що Поля – дівчинка товариська, добра, звикла завжди ділитися своїми іграшками з іншими дітьми, щоб вони не плакали, ми зважилися знову на усиновлення. Цього разу вирішили взяти хлопчика п’яти років, щоб дітям було удвох цікаво, а в дочки з’явився братик-захисник.
Михайлик одразу був дуже замкнутий у собі, цурався інших дітей. Але ми в ньому відразу побачили нашого сина, тому відмовилися дивитися інших дітей. Так, у нашій сім’ї з’явився синочок Михайлик. Ми дуже турбувалися, чи порозуміються діти. Михайлик був здібним хлопчиком, але зовсім не товариським.
Спочатку я була змушена взяти відпустку, щоб допомагати синові адаптуватися до нових умов життя. Поліна допомагала мені в цьому: дбала про брата, виявляла ніжність і увагу, щоб Михайлик відчув, що таке жити у справжній сім’ї, де ти потрібний.
Двадцять років минуло, мої діти виросли. Хоча, як мої? Поля знайшла рідну маму і тепер зі мною не спілкується. Вона перекладач їздить світом, хоч це добре.
А Михайло, напевне, пішов по стопам своїх батьків. Принаймні я не можу пояснити інакше його поведінку. Все котиться нижче і нижче.
Може це ми не так їх виховали? Може моя вина в чомусь?
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – intermarium.news.