Сергій вимкнув працюючий перфоратор, витер піт із чола й присів на перевернутий ящик із-під інструментів. Йому було вже за п’ятдесят, а спина після робочого дня ломила так, ніби він цілий день тягав мішки на об’єкті. Втім, він і тягав.
Сергій тримав невелику бригаду з ремонту квартир, сам працював нарівні з хлопцями й завжди пишався тим, що працює на себе.
Але зараз у порожній кімнаті із сірими бетонними стінами його накривала така втома, проти якої жоден відпочинок не допомагав.
Двадцять років тому все було інакше. Сергій тоді мав спокійну роботу бригадира на будівництві, сімейне життя, ростив трирічного сина Мишка разом із дружиною. Жили в двокімнатній хрущовці, мали старенький «Ланос», але на все вистачало. Дружина щовечора чекала його з гарячою вечерею, в хаті завжди було прибрано та зварено.
Все змінилося, коли сусідка навпроти переїхала в село і почала здавати квартиру.
Туди поселилися дві дівчини, які вчилися в педагогічному. Одну з них звали Юля. Сергій уперше звернув на неї увагу, коли вона виходила з під’їзду: невелика на зріст, із довгою русявою косою, завжди з важкою папкою під пахвою. Вона бігла на зупинку, а він стояв біля вікна і дивився, як вона перетинає подвір’я, ловлячи себе на думці, що чекає її появи щодня. З’явиться Юля — день минає легко, матеріали підвозять вчасно, замовник не чіпляється. Не пройде — обов’язково щось зламається або хлопці не прийдуть.
Якось на вулиці була затяжна злива, а Сергій повертався зі складу на своєму «Ланосі». Біля торгового центру він побачив Юлю: вона стояла під виступаючим дахом магазину, змокла до нитки, й марно намагалася викликати таксі.
Сергій підїхав до самого тротуару й висунувся з вікна:
— Дівчино, сідайте, підвезу! Все одно в один бік їдемо.
Вона спочатку примружилася, намагаючись роздивитися, хто це, а потім упізнала сусіда й заскочила на переднє сидіння.
— Дякую, бо телефон сів, а автобуси взагалі не ходять, — мовила вона, витираючи долонею намоклі щоки.
— Та я бачу, що ти геть промокла. Я Сергій, якщо що. Сусід навпроти, я бачив, що ви заселилися.
— А я Юля. На третьому курсі вчуся.
Вони познайомилися. Вона виявилася балакучою, простою, із щирим сміхом. Сергія ніби прошило струмом. Після того він почав шукати приводу перестріти її біля магазину. Якось увечері запросив її до невеликої піцерії неподалік.
Вони сиділи за кутовим столиком, Юля їла піцу й розповідала про свої іспити, а Сергій дивився на неї й розумів, що його колишнє розмірене життя закінчилося.
— Я розлучуся, — сказав він просто під час розмови. — У мене є дружина й дитина, але я не можу тебе забути.
Юля не стала заперечувати. Їй подобався дорослий, упевнений чоловік, який мав власні гроші й завжди був готовий допомогти.
Того ж вечора Сергій прийшов додому й прямо з порога сказав дружині:
— Я покохав іншу.
Дружина навіть не влаштовувала скандалу. Вона мовчки подивилася на нього, зібрала речі, взяла сина й наступного дня виїхала до рідні.
Сергій із Юлею одружилися, як тільки вона одержала диплом. Вона була молодша за нього на п’ятнадцять років, але перший час це нікого не бентежило. Сергій крутився як міг: набрав власних бригад, брався за найважчі об’єкти, аби Юля мала гарний одяг, їздила на відпочинок і ні в чому не мала потреби. У них народилося двоє дітей — хлопчик і дівчинка. Юля влаштувалася вчителькою початкових класів, діти вчилися в ліцеї, хата була повна чаша.
Але минули роки. Сергію виповнилося сорок вісім, з’явилася сивина, втома й біль у суглобах. Йому хотілося після роботи спокійно посидіти вдома, а Юля, якій виповнилося тридцять три, прагнула зовсім іншого. Вона почала постійно вимагати грошей на нові ремонти, дорогі брендові речі, поїздки.
— Сергію, ми живемо як звичайні злидарі, — заявила вона одного вечора, коли діти вчили уроки в сусідній кімнаті. — Моя подруга з паралельного класу вже пів року в Італії. Працює в багатій родині, заробляє тисячі євро.
— Навіщо нам ті євро, Юль? — здивувався Сергій. — Я мало заробляю? Хата є, машина є, діти вдягнуті.
— Та що ти заробляєш! Твоїх грошей заледве на продукти й комуналку вистачає. Я їду з нею. Вона мені вже й контракт підшукала.
— Яка Італія? Ти з розуму зійшла? У тебе тут двоє дітей-підлітків!
— Ти за ними доглянеш, не маленький. А мені треба майбутнє влаштовувати, а не сидіти тут із твоїми уявленнями про «достаток» і «все є».
Сергій і просив, і сварився, але Юля була непохитна. За місяць вона зібрала валізи й виїхала.
Спочатку вона дзвонила щотижня й присилала невеликі перекази. Але минув рік, і коли Сергій під час чергової розмови запитав, коли вона повертається, Юля відповіла коротко й холодно:
— Я не повернуся, Сергію. Я вже звикла тут. Знайшла нову роботу, маю хороші умови. Вертатися на твої хороми я не збираюся.
— Ти лишаєш мене одного з двома підлітками? — у Сергія перехопило подих.
— Вони вже дорослі. А на розлучення я подам сама, документи прийдуть поштою.
Вона вимкнула телефон. Сергій залишився один. Щодня — зранку на об’єкт, увечері додому готувати їжу, прати, перевіряти щоденники й заспокоювати доньку, яка плакала за матір’ю. Син взагалі закрився в собі й тижнями не розмовляв із батьком.
Його кум і напарник по будівництву, Петро, увечері зайшов забрати ключі від складу:
— Сергію, ти на себе не схожий. Схуднув, посивів повністю. Як ти взагалі все це тягнеш?
Сергій важко зітхнув, витираючи пил із підвіконня:
— Та як… Тягну, бо мушу. Дітей треба на ноги ставити. Тільки в голові не вкладається: я ж для неї все зробив. Першу сім’ю кинув, цілодобово на будівництві горбатився, жодної копійки на себе не витратив. Чому вона так зі мною? В чому моя вина?
Петро зітхнув і поплескав його по плечу:
— Ех, Сергію… Хто знає, що тим жінкам потрібно.
Вони важко зітхнули і розійшлися.
Проте, будівельники мали б знати, що коли будуєш на чужому, то воно не твоє, якби ти того не хотів.
