—Мамо. двері зачини! – почулось із кімнати, – Бачити нікого не бажаю.
Ліда Іванівна низько опустила голову і вже ж таки хотіла замкнути двері прямо перед носом Христі, як дівчина поставила ногу на поріг, а потім і взагалі вужем проскочила всередину квартири залишивши вражену жінку на порозі.
— Довго будеш від мене ховатись, – почула Лідія Іванівна з-за зачинених дверей. Хотіла увійти, та мабуть, дівчина їх замкнула з середини. – Довго я тебе питаю? Чого досягти намагаєшся? Що і кому довести? Сам себе в оцих чотирьох стінах замкнути зібрався, так я тобі цього зробити не дам. Чуєш мене, не дам! Я ж люблю тебе Єгоре, люблю, невже не розумієш? Жити без тебе не можу…
Далі Лідія Іванівна слухати не стала. Тихцем відійшла від дверей і не пішла, побігла в зал до свого маленького домашнього іконостасу. Стала навколішки і почала просити Всевишнього, аби управив, аби все склалось на краще, аби подарував їхній родині прощення і надію.
Довго жінка молилась і не одразу зрозуміла, що замок вхідних дверей клацнув. «Христя пішла!» аж зойкнуло у голові. Заскочила у кімнату до сина. Той лежав і дивився своїм холодним упертим поглядом у стелю. Знає вона оцей погляд, у його тата такий був і син його успадкував. Знала вона і те, що зараз з сином говорити намарне, але не витримала.
— А як мене не стане з ким ти у цій квартирі залишишся? – запитала прямо, – Чи ти думаєш, що я вічна і завжди зможу бути поруч. Скільки мені відведено при здоров’ї бігати теж знаєш? А як зляжу, що тоді? Ти єдиний чоловік у цьому домі. Думай, синку, думай!
Єгор нічого не відповів і матері. Лиш щільніше губи стиснув та сильніше за ремінь рукою ухопився. Хотілось підвестись, вийти на свіже повітря і побігти. Він завше так робив, коли про щось потрібно було поміркувати і заспокоїтись. Але не міг. Ноги його не слухали. Кляте ліжко не відпускало уже п’ятий місяць.
Він був спортсменом. Не олімпійцем, але участь у змаганнях приймав з дитинства. Он уся стіна завішена грамотами і окрема шафа для нагород є. Звик до життя у русі. На місці сидіти не міг з дитинства: збори, тренування, виїзди на змагання і знову все по колу. А в двадцять захопився мотоциклом.
Мама ніби відчувала щось. Не дозволяла, не пускала і відмовляла. А він у властивій йому манері лиш рукою махав на все те – жінка, хіба їй зрозуміти? Його узяли в команду. Їздили по світу приймаючи участь у різних екстремальних змаганнях. Часто ганяли по бездоріжжю і у них за містом.
Він добре пам’ятає той стрибок. Ще до приземлення зрозумів що зробив не так, знав – нічим хорошим це не закінчиться. У пам’яті назавжди залишилось пронизливо синє небо і колесо мотоцикла – останнє що він побачив до того, як його охопив морок.
А Христина? Дівчинка – квіточка, легка і невагома. Їх багато в’ється навколо компаній таких хлопців, як Єгорові друзі. Він і не сприйняв їхні стосунки cерйозно. А от на тобі. Коли все те з ним сталось вона від нього не відходила. Щодня у стаціонарі з ним сиділа, а коли він до тями прийшов і попросив вивести її з палати, так під дверима і залишилась. Мама розповідала що увесь час там сиділа. Щодня.
А як додому вони повернулись, так спокою і не дає. Щодня приходить. І нащо ж він їй от такий? Їй усього двадцять три, знайде когось кращого. Для себе вирішив давно: долі дівчини не псуватиме!
Лідія Іванівна після тієї сцени вночі не спала. Перед очима стояло обличчя Христі. Рішення жінці далось не легко, але зважилась.
— Я їду до сестри на тиждень. – сказала ошелешеному сину, – Дала Христині ключі від квартири, тож вона з тобою буде більше нікому. Мені відпочинок потрібен, не з заліза я, синку.
І щоб не чути заперечень хутко пішла до виходу з квартири. Залишила ключі сусідці і зателефонувала Христі повідомити, що її не буде. Розповіла у подробицях. що і коли її сину давати і з важкою душею пішла до хостелу де мала той тиждень перебути.
Не тиждень для матері, рік минув. Тричі уже твердо вирішувала повернутись, тричі гірко шкодувала про своє рішення, але ні Христина, ні син не дзвонили, хоч вона з рук телефон і не випускала. Сива стала, аж біла, але не йшла додому. Відчувала, там вирішується доля її дитини.
Поверталась і аж ноги підкошувались. Відчинила двері і отетеріла: почула дзвінкий сміх сина, який лунав не з його кімнати, з кухні. Пройшла і очам своїм не повірила: син сидів у візку на кухні і разом із Христею ліпили вареники. Вся кухня і вони усі були в муці. Кидались нею жартома і заливисто сміялись обоє. І на Лідію Іванівну порція потрапила, коли Христя ухилилась від кинутої у неї Єгором жмені.
Вона не стала нічого розпитувати, навіть, не зробила здивованого погляду, коли побачила сина у візку, до якого він категорично сідати відмовлявся. Її душа співала і раділа – Єгор сміявся, він не дивився у стелю порожнім поглядом, не відвертався обличчям до стіни. А Христина не втекла від труднощів. За тиждень вона мала зрозуміти, що саме її чекає в майбутньому. Не пішла, не залишила. Більше того, вдихнула у нього життя.
Не легко, звісно їм довелось. Батьки Христі приходили не раз. Все просили Єгора подумати про майбутнє дівчини, не нищити її долі. Запитували на що житимуть і як він узагалі уявляє їхнє подальше існування разом. Але коли почули що їхня дочка при надії, зрозуміли, що нічого не вдіють – така у неї доля.
— Ми одразу після весілля переїхали в окреме житло. – говорить Христя своїм дзвінким голосом, який розсипається тисячами смішинок, – Це було наше спільне рішення. Лідія Іванівна і мої батьки не розуміли нас, але всі давно зрозуміли – суперечити нам марно. Я бухгалтер за освітою, тому навіть після появи доньки працювала. Дякуючи сучасним технологіям я вже на третій день після виписки могла працювати віддалено. Єгор, – ніжно поглянула на чоловіка, – він у доньки за мамку, няньку і татусика був. Вона у нього на руках і їла і спала і росла. Не знаю, як би я без нього з цією вередухою впоралась би тоді. Але це було рівно до того моменту, поки чоловік мій не почав за компом пропадати. Дуже вже йому не терпілось працювати, от і хапався за все що знаходив. Потім курси якісь закінчив і створив перший сайт. Ну і все! Пропав чоловік. – сміється.
Я дивлюсь на цю родину і душа радіє. У них двоє діток підростають. Квартира – повна чаша. Єгор зміг поставити, розкрутити свою справу і тепер разом із ним працює кілька людей. Замовлення приходять навіть з-за кордону.
— Ви знаєте, – сміється Єгор, – безвихідь і розуміння того, що тебе годує дружина, а не навпаки – прекрасний стимул до роботи. Поклав собі за мету тоді зробити все, аби заробляти не менше ніж Христя. Носом рив, ночами не спав, а таки знайшов свою нішу. Звісно, не одразу все вдалось, та я не відступав, нікуди було просто.
А я сиджу і думаю, а чи існував би цей маленький осередок щастя, якби не отой відчайдушний вчинок матері? Як же дивно інколи доля поєднує людей.
Автор Анна К.
Передрук – заборонено.
Головна картинка – pexels.
