Дожила я вже до того, що менша невістка до мене сина не пускає: “Як треба, – каже мені, – то несіть свій борщ у каструлі сюди, бо я чоловіка до вас не відправлю і край”. Бачте, береже вона його, швидко добро забула.
Отак життя повернуло, що стала я після всього, що зробила для сім’ї сина меншого, нехорошою. Вірніше, син то і горнеться і йде до матері, але ж невістка не дає. Говорить мені, що я не маю совісті і дитини своєї геть не жалію. Ну так, вона дівчина міська, де їй зрозуміти після життя в квартирі на поверсі, що то таке – родина в селі.
Так от. Я ж маю чотирьох дітей. Ми із чоловіком їх ростили при роботі. Що самі робимо, то вони біля нас. Що хлопці. що дівчата допомагали. Вміють у мене всі готувати, прибирати, косити, мотора розібрати і худобу обійти. Не робили ми різниці між дівчатами і хлопцями. Кажу ж, що все діти наші вміли.
Господарство у нас спільне і велике роками було. Діти оженились, заміж повиходили, та всі в селі поруч нас і біля землі залишились працювати. Доньки у школі викладали доки вона була, а сини то по заробіткам, то біля полів своїх.
Знаєте, я ніколи і нікого не обділяю. Що продамо, то між чотирма дітьми порівну ділю. Доки менший був не жонатий, то його гроші я на купку клала. Саме з тих грошей ми і весілля справили гарне, і дім молодим придбали. Тоді невістка була щаслива і рада, все їй добре було і все влаштовувало.
Та йшли роки і несли зміни. Так і не стало мого чоловіка три роки тому. Потім, якось швидко, і школу закрили. Втратили доньки роботу, почали їздити в містечку вчителювати, а потім і зовсім туди переїхали.
Син старший саме на заробітках був у Чехії, то нині туди і жінку і діток забрав. Поруч мене в селі лиш син молодший із невісткою залишились.
Ще перший рік все було, як було роками. Син мій працював і на роботі, і на полях наших, і біля господарки. Невістка допомагала, була вона і люб’язна, і добра до мене, не переймалась, що чоловік перетрудиться, не жалілась ні на ноги, ні на спину.
Змінилось усе, коли ми врожай продали і я їхню частку вручила сину. Ще тоді я побачила очі невістки. Вона так протягнула :”Що?”, красномовно, аж син мусив “цитькнути”.
Ну так от, відтоді син до мене приходить потай від жінки і то рідко. А як вже край і мушу його кликати допомогти чи з свиньми, чи на полі що, так трубку невістка бере і каже, що чоловіка свого не пустить до мене. Я вже починаю казки вигадувати про те, що мені хочеться його пригостити борщем, а вона мені каже, що як так мені кортить, то аби я несла той борщ до них, але син мій до мене не піде.
— Не буде він один за чотирьох працювати. Толку? Та він більше заробить, якщо піде кому в селі ту роботу зробить. Досить уже мотузки вити. Ви сина не бережете, то мені чоловіка шкода.
Бачте, дуже їй образливо, що я все ділю між дітьми порівну. Мало та трішки, треба більше. Забула, як заміж виходила спільним коштом, про дім забула і про те, що все що має, то придбано було працею нашою спільною. Тепер уже на себе ковдру тягне.
З сином говорила, він людяна дитина. Прибігає, коли може, допомагає, але бачу, що то вносить розлад у його родину. І так мені прикро, що на очах усе розсипається через одну людину.
Як мені вплинути на невістку, як пояснити, що ми родина?
Головна картинка ілюстративна.