Це був мій другий шлюб, а для Миколи перший він ще був хлопцем в сорок років. Казав, що у нього були стосунки, але все якось до весілля не доходило, бо жінки його кидали або він їх.
Мені тоді й в голову не прийшло подумати, що так просто не буває, щоб доброго чоловіка та заміж ніхто не взяв, ну не може ж таке бути. Але я думала інше – просто людині не щастило знайти собі гідну пару, а на інше він був не згоден, от так і сталося. А що краще в сорок років лишати родину з дітьми аби шукати кохання, бо вже все всередині перепріло?
Я ж вискочила заміж в дев’ятнадцять років і була вже при надії, батьки справили весілля на пів села, пішла жити до свекрів, але життя мені не пішло, тому вернулася додому з дитиною, без освіти, без розуміння, куди далі рухатися.
– Вже тебе заміж мало хто візьме, – казала мені бабуся, – будеш все життя батрачити, ні на кого не зіпрешся…
– Та що ви голосите. – відказала мама, – Все у неї буде добре, як буде на свої руки розраховувати, а як будеш лиш рискати за чоловіками – отоді вже буде капець, бо лиш будеш дітей нам зносити.
І отак я з двадцяти одного року практично й по заробітках. Купила собі квартиру, дитину вчу, машину маю.
Вже собі думала про те, що пора й про особисте життя подумати, щоб дійсно людина тебе любила, оберігала та піклувалася.
І я думала, що нарешті такого й зустріла – Миколу: добрий, уважний, догідливий, без шкідливих звичок, врівноважений. Що ще хотіти?
Ми почали разом жити і подали заяву. Далі настав момент знайомитися зі свекрухою і ось тут й почалося.
– То ти не міг собі кращу жінку знайти, – казала свекруха при мені Миколі, а той наче той кіт, що нашкодив, очі відводить, – Ти для того до таких років заходився? Вона ж уже дітей не захоче мати, у неї є дитина. Та у неї все є, вона тобі в ласку стояти не буде, тому буду я без онуків. ото тобі дякую, Микольцю!
Знаєте, я багато бачила сеньйор з характером, багатих сеньйор, але їм хоч за гроші я терпіла, а цій за що?
– Слухайте, ми самі вирішимо про дітей і все інше, – сказала я їй, – я піду, бо бачу, що мені тут не дуже й раді.
І Микола за мною не пішов. Прийшов аж ввечері з претензіями, що з його мамою так ніхто не розмовляє і це вияви неповаги до неї, а, отже, й до нього.
Я не стала ситуацію загострювати. Тому сказала, що раз знайомство не вийшло з першого разу, то треба зустрітися вдруге і хай вона вже прийде в гості до нас. Я подумала, що на моїй території жінка хоч щось зрозуміє та відпустить сина від своєї спідниці.
Я наготувала смакоти, в мене завжди прибрано, але все ж вирішила й генеральне прибирання зробити, бо мало там що під ліжко залізе свекруха чи в комірчину.
Прийшла і давай з порогу носом крутити, що район поганий, бо від неї далеко, шумно, квартира високо, планування незручне, бо ванна з туалетом разом, салат пересолений, курка пересохла, газованки шкідливі…
А я все чекала, коли Микола відкриє рот і скаже хоча б половину з того, що він казав мені до зустрічі з мамою: що я смачно готую, що я молодець, бо заробила на свою квартиру, що він мене любить і ладен для мене на все…
– А тепер геть мені з хати, – сказала я, бо вже більше не могла, – ви що собою являєте, що будете мене екзаменувати? На своє життя подивіться, на свою квартиру, свої страви і свого сина, а тоді вже до чужих з порадами.
Отак я не вийшла заміж вдруге і слава Богу!
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
