Я була одружена з Дмитром п’ятнадцять років, у нас дві чудові донечки, він мав свій бізнес, а я займалася домом. Все було чудово до того моменту, поки я не стала підозрювати, що в чоловіка хтось є.
Для мене це стало такою дивиною, бо між нами була любов, були ніжні слова, турбота і тут наче грім серед ясного неба – він хоче бути щасливим.
– Хіба ти не щасливий зі мною, з нами?, – зі сльозами на очах питала я його.
– Щасливий, але з нею я щасливіший, розумієш?
Я не розуміла. Не розуміла, чому маю йти зі свого будинку, жити на аліменти і працювати на нудній роботі.
Скажу, що я довго відходила від розлучення, десь через років п’ять я нарешті відпустила Дмитра остаточно зі свого серця і своїх думок. Того Дмитра. Яким він був у наших стосунках, на самому початку, так для розуміння кажу, бо цього незнайомця, що витрачав на дітей копійки, а любку возив на моря, я не знала.
Я виїхала за кордон і там працювала, а згодом перевезла й дітей, вони вчаться тут і життя у мене склалося, бо я вдало вийшла заміж за іноземця і у нас тут свій туристичний бізнес.
До мене доходили чутки, що Дмитро покинув свою другу дружину і тепер має ще одну, вдвічі молодшу від мене. Я тільки гірко усміхнулася, адже якщо чоловік зрадив одну жінку, то він зрадить і іншу.
І раптом – мені повідомлення від його другої дружини. Ірина писала, що вона має виїхати з дитиною за кордон і чи не можу я їй допомогти. Я не хотіла їй помагати, зізнаюся чесно, вона ж робила все можливе аби мої діти не отримали виплат, щоб все йшло на неї і її сина. З якого дива я маю це робити?
Я довго не відписувала, а ця давай на жалість давити – така ситуація в країні, чужі помагають, а ти не хочеш братикові своїх дітей помогти.
Прийшлося її влаштовувати в країні, помагати з паперами, з безкоштовни житлом. Виплатами. Повірте, вона хоч і дякувала, але то така була неприкрита пиха, мовляв, ось як я вмію, що інша людина всі мої питання вирішує. Я це все бачила, не буду себе вигороджувати, бачила і помагала.
Але через якийсь час вона мене залишила в спокої, видно, мала когось вигіднішого за мене.
А далі дзвінок з невідомого номера – третя дружина просить про допомогу! Виявляється, вона була при надії, тут привела на світ маля, мови не знає, доходу не має ніякого, а Дмитро раптом став не таким щедрим, як в Україні, рахує кожну копійку, вимагає борщів і чистоти.
– Можете мені помогти влаштувати дитину в садок, щоб я могла піти на курси мови і заробляти на себе сама. Я знаю, що ви можете. Бо ви Ірині помогли.
От тобі й маєш, от як моя доброта мені вилізла боком.
Я допомогла з садком, а вона тоді й каже:
– А ви б могли поговорити з Дмитром аби він став знову таким, як був в Україні? Мені не подобається, як він змінився і як він ставиться до мене. Він може й страву вилити, може викинути одяг?
Я вже тут розреготалася.
– Любонько, а що ти чекаєш від людини, яка двічі кинула жінок, своїх дітей, яким клялася в любові? Ти думала, що це ми такі, а він білий і пухнастий, і з тобою такого не буде? Тобі двадцять п’ять років, не маленька, якось до цього стосунки заводила без мене і сама тепер справляйся.
Образилася на мене, зробила ще й відгук негативний про наш готель. Чоловік тепер мені докоряє, каже, що я сама впустила їх в наше життя і тепер я маю поганий настрій, який позначається на всій родині. Я не маю чим йому заперечити, бо так і є, я сама переживаю і ділюся свої чудовим настроєм з усією родиною. Як мені виправити ситуацію? Перечекати, поки все саме вляжеться? Чи що одній, що другій показати, що буде без моє допомоги? Як би ви вчинили на моєму місці?
