Мій син в двадцять два роки сказав, що буде женитися. Звичайно, що ми з чоловіком були проте, але, коли дізналися з ким саме, то мені волосся на голові заворушилося. Їй тридцять два роки і вона має семирічного сина.
Я її на колінах благала лишити мою дитину в спокої, а вона мені каже:
– Я про свою теж маю думати.
А тепер їй таким боком обернулося, що й не думала й не гадала.
Отож, я просила, що свого Андрійка, що ту Світлану аби собі життя не псували. Але вони мене не слухалися, бо у них любов, а я їм хочу перешкодити.
Чоловік сказав аби я їх лишила в спокої.
– Валю, хай йде, хай подивиться, що то таке реальне життя, бо ти його дуже сильно розбалувала.
Знаєте, в його словах була правда. Андрійко змалку був хворобливим, я його по всіх морях возила, не варто його було нервувати, бо йому ставало важко дихати, тому все, що він хотів, то мав. З часом він все переріс, але оця звичка опікати сина лишилася.
Чоловік мені часто казав, що він в нашій родині почувається лишнім. Бо у мене всі думки про сина: їмо лише те, що син їсть, дивимося по телевізору те, що син хоче, на вихідні їдемо туди, куди син скаже.
Я не помічала цього, повірте, я думала, що це ж така дурниця, дитина не керує нами, то ми робимо все аби йому було добре. Аби він згадував своїх батьків з ніжністю і вдячністю.
І ось так син мені віддячив, а чоловік тільки й бубнить – я ж тебе попереджав, а ти мене не слухала.
Спершу я ще вірила, що син вернеться, поживе місяць і прибіжить, але ні, щасливий на світлинах, малого на велосипеді вчить кататися, то вони на роликах. Ну, нічого, раз так, то я змирюся – подумала я, але й думки не допускала, що я піду до Світлани родичатися та її дитину за онука визнавати. Як будуть свої, то тоді подумаю.
І ось минув рік і другий, а Світлана й не думає про дитину від мого сина. Вже бачу, що менше тих радісних світлин, менше відпочинку, нема природи, а все більше вони вдома.
Зате ми з чоловіком почали надолужувати згаяне – і на рибалку, і в гори, і в санаторій. Дуже я рада, що чоловік мене не покинув з таким відношенням до нього, бо на його місці міг і піти, а мій, рідний, біля мене.
Якось я куму зустріла в місті, а вона мені й каже:
– Ти б поговорила з сином.
– А що таке?
– Та щось йому там вже не дуже ведеться, хоче покинути Світлану, але не може, бо дуже дитина до нього прив’язана, татом кличе і вважає найкращим другом. Не може довіру отак зрадити.
– Та що ти кажеш, – лиш похитала я головою. А хіба я про це не попереджала? Хіба не казала, що вона має думати про свого сина так, як я думаю про свого?
– Галю, я знаю, що твій син спілкуєься з Андрієм, то ти перекажи, що ми його чекаємо.
Ось так я сказала і стала чекати.
Прийшов син, змарнілий, радості нема тієї, приїлося кохання.
– Мамо, ти була права. Я для неї не так чоловік як робочий, щоб і з сином був, і гроші заробляв. Вона вважає, що я нічого не помічаю, не розумію, як вона до мене ставиться. Вона думає, що дуже все гарно спланувала і я нікуди не дінуся. Але я її розкусив і не хочу більше з нею жити. Тільки мені шкода сина, він хороший хлопчик і я дуже буду за ним сумувати. Знаю, що вона налаштує його проти мене.
– Сину, це її дитина, а не твоя, добре ставитися можна до будь-кого, але це не означає, що треба махнути на своє життя рукою.
Ось так я його й переконала виїхати за кордон, сказала, що час і відстань все поставлять на свої місця.
Він змінив номер, телефонує лише нам, деякі гроші висилає малому, але їй ні копійки.
І що видумаєте Світлана відступила? Ні.
Вона прийшла до мене, совістити мене, уявляєте?
– Подивіться в очі моїй дитині і скажіть, чому ви забрали в нього батька, – каже мені при дитині.
– Я забрала? А хіба я тобі не говорила, що ти маєш думати про свою дитину? Ти чому не прорахувала такий варіант чи ти думала, що мій син у тебе буде чорноробом все життя?
Я так до неї й не достукалася, бо вона лише своє бачить. Але хіба я не права?
