Двері ще не встигли зачинитися за сином і невесткою, а я вже набрала номер.
— Артеме, — сказала я, стараючись, щоб голос не тремтів, — зараз же повертайтесь і забирайте Данилка. Я більше не витримаю ні хвилини.
— Мамо, ти що, серйозно? — його голос звучав здивовано, наче я просила неможливого. — Ми тільки-но поїхали, ледве доїхали до центру! У нас бронь у ресторані, вечеря на двох, ми так давно мріяли.
— Я теж мріяла, — перебила я, — мріяла хоч раз за багато місяців спокійно посидіти вдома, випити чаю і не чути, як хтось кричить на всю квартиру. Ваш син щойно влаштував мені півгодинний концерт, бо я не дала йому телефон. Він кидався іграшками, розходився так, що сусідка знизу вже вдруге дзвонила і питала, чи все в мене гаразд. У мен голова розколюється. Забирайте його. Зараз.
Тиша в трубці була такою довгою, що я вже подумала, він поклав слухавку.
— Мам, ну не панікуй, — нарешті озвався він тихо, — він просто втомився. Дай йому мультик, він заспокоїться за п’ять хвилин.
— Артеме, — я відчула, як голос мій став зовсім чужим, — я сказала: забирайте дитину. Інакше я зараз викличу таксі, привезу його до вас у ресторан і залишу біля входу. Раз ти вважаєш, що п’ять хвилин мультиків — це рішення, то сам з ним і сиди. Я більше не нянька. Крапка.
Він щось ще бурмотів, намагався вмовити, але я просто вимкнула телефон і кинула його на стіл. Серце калатало так, ніби мало вискочити. Я сіла на табуретку і вперше за довгі роки відчула: ось воно, межа. Більше ні кроку назад.
Мені шістдесят три. Я виростила сина сама — чоловік був добрим, але завжди на роботі, іноді по два тижні в відрядженнях, тож усе лягло на мої плечі.
Ночі біля ліжка, коли температура під сорок, черги в поліклініці з самого ранку, репетитори, гуртки, шкільні збори — я нікого не просила замінити мене.
Думала: ось виросте Артем, стане самостійним, і я нарешті видихну. Куплю собі квиток кудись до моря, посиджу з книжкою, посплю досхочу. Звичайні мрії.
Але вийшло інакше.
Коли Артем одружився з Олею, я навіть зраділа. Дівчина гарна, енергійна, працює дизайнеркою, постійно в спортзалі — я думала, от будуть у них діти, міцна сім’я, а я іноді приїду в гості, принесу пиріжків і поїду додому.
Але коли народився Данилко, все перевернулося з ніг на голову.
Спочатку вони просили «буквально на годинку-дві», бо Олі треба було «терміново здати проєкт». Потім «на півдня», бо в них «давно не було часу вдвох».
Потім уже просто привозили дитину зранку і забирали пізнім вечором, а то й залишали на ніч. Я не встигала відмовити — боялася здатися злою бабцею, боялася, що Артем образиться і перестане взагалі спілкуватися. А спілкувалися ми до того не так вже й часто — раз на місяць дзвонив, на свята заїжджав на годину.
І от тепер я живу за їхнім графіком.
Прокидаюся — а в квартирі вже Данилко. Зранку хлипає, бо хоче саме ту чашку з машинками, якої в мене немає. Оля каже: «Та купіть ви вже нормально посуд для дитини, Світлано Петрівно, а то в нас удома все спеціальне». Я мовчки йду в «Епіцентр» і купую.
Потім Данилко відмовляється їсти кашу, бо «мама дає з цукром і шоколадною пастою». Я йду в магазин по шоколадну пасту. Потім він хоче мультики на телефоні, а коли я не даю — починає концерт.
Одного разу я не витримала і сказала Олі прямо:
— Олю, може, все ж спробуєш встановити хоч якісь правила? Він же вас обох на голові сидить.
Вона розсміялася, наче я жартую.
— Та ну, Світлано Петрівно, ви просто старої школи. Зараз усі психологи кажуть: треба слухати бажання дитини. Ось ви свого Артема, мабуть, дуже суворо виховували, тому він такий відповідальний став.
Я мало язика не прикусила. Відповідальний. Це той, хто дзвонить мамі і каже: «Мам, а ти не могла б сьогодні забрати Данилка зі садочка? У мене терміновий дзвінок з клієнтом, а Оля в салоні».
Я забирала. І з садочка, і з гуртка англійської, і з дитячої кімнати в ТРЦ, коли вони з Олею «просто в кіно сходять».
А потім був той день, коли я зрозуміла: ще трохи — і я просто не витримаю.
Була п’ятниця. Вони зателефонували о дев’ятій ранку.
— Мам, привіт! — веселий голос Артема. — Слухай, у нас тут класна новина: нам подарували сертифікат на спа-вікенд удвох! Тільки на ці вихідні. Ти ж зможеш взяти Данилка на суботу-неділю? Ми в неділю ввечері заберемо.
Я стояла з телефоном біля вікна і дивилася, як дощ стікає по склу.
— Артеме, — сказала я спокійно, — я вже два місяці поспіль беру Данилка на вихідні. Минулого тижня ви просили на три дні, бо «у Олі день народження». Позаминулого — бо «треба було поїхати до друзів на шашлики». Я втомилася. У мене теж є життя.
Він зітхнув так, наче я його образила.
— Мам, ну ти що. Ми ж сім’я. Ти ж сама казала: бабусі для того й потрібні, щоб допомагати.
Я мало не впустила телефон.
— Я такого ніколи не казала, — прошепотіла я.
— Ну може не дослівно, але ти ж розумієш… — він вже явно нервував. — Мам, ну не підводь. Ми вже все оплатили. Данилко тебе любить, він буде радий.
Я уявила, як проведу дві доби з дитиною, яка влаштовує сцени, якщо йому не купити нову іграшку просто зараз, і відчула, як у горлі стоїть клубок.
— Ні, — сказала я. — Не зможу. Шукайте няню або беріть із собою.
Він мовчав. Потім тихо так:
— Добре. Ми тоді подумаємо.
Вони приїхали через годину. Обоє якісь напружені. Оля тримала Данилка за руку, а той вже скиглив, бо хотів їхати до бабусі.
— Бабуся сказала, що не може, — пояснив Артем синові різко.
Данилко подивився на мене великими очима і раптом як закричить:
— Бабуся погана! Не люблю бабусю!
Оля швидко його пригорнула і шепнула щось на вухо. Потім підняла на мене погляд — вперше за все це час без посмішки.
— Світлано Петрівно, ми зрозуміли. Більше турбувати не будемо.
Вони пішли. Двері зачинилися тихо, без грюкання. Я стояла посеред коридору і раптом відчула, як сльози котяться по щоках — не від образи, а від полегшення. Нарешті.
Того вечора я вперше за довгі місяці спокійно випила чай, подивилася серіал і лягла спати о десятій. Без «бабуся, а де мій планшет». Без почуття провини.
Наступного дня Артем подзвонив.
— Мам, привіт. Ми тут поговорили з Олею. Вибач, що так вийшло. Ми справді тебе завантажили. Просто ми не думали, що тобі так важко.
Я мовчала.
— Ми знайшли няню на вихідні. Хороша дівчина, з рекомендаціями. І взагалі будемо більше самі справлятися. Ти маєш право на відпочинок.
— Дякую, — сказала я тихо.
— І ще. Ти мене вибач, але неа сьогодні у нас столик в ресторані. Це востаннє, чесно. Посидь із малим, дуже прошу.
Я не встигла слова сказати, як дзвінок у двері. Невіста привела Данилка, заледве привіталась і побігла сходами вниз. Сказала, що у неї зустріч. Малий був у мене до дев’ятої вечора, а потім син подзвонив і сказав, що із нянею не виходить, вони у ресторані і взагалі треба, аби я побула із ним ці вихідні. Як виключення. Бо в них форс-мажор.
От це і була остання крапля. Я прямо сказала, що із мене досить і що вони повинні малого забрати. Я не витримую. Чекала дві години – нікого. Тоді викликала таксі і справді привезла онука під двері того ресторану. Назву син мені сказав, не думав же що так вийде.
Образились. Не телефонують, не пишуть. А мені хоч плач. Та я люблю онука і сина і невістку, але ж хочу і відпочинку. Ну скажіть, хіба я права не маю?
Головна кратинка ілюстративна.
