Думала я що мій Петро нікому і ніколи потрібним не буде, адже кавалер він явно не завидний. Усе життя мій Петя охоронцем пропрацював на рідному заводі. Три рази його звільняли, і три рази повертали, бо ж за ті гроші у ті умови і на ту посаду ніхто йти бажання не мав. А Петрові саме те. Ніби й не байдикує: Добу спить у каптьорці на роботі і три доби вдома на дивані.
Та й назбирав він за життя такого активного, букет недуг. Ну ніде тобі місця здорового. Там у нього сиплеться, там відпадає, а те не працює, як працювати повинно.
Саме тому, коли свекруха моя злягла, я поїхала її глядіти із спокійною душею. Ну а що? Петро себе любить, гроші на їжу ніколи для себе не шкодував. У столовій заводській домовиться, то йому й додому будуть судки давати. А порядки і я раз на тиждень наведу.
Та й роботу мені в селі запропонували хорошу. Пошту ж розформували, то мене узяли ніби як поштаркою. Приймаю платежі, та газети розношу. Десять тисяч за посильну роботу. Ну чим погано?
Уже третій рік ми от так живемо собі. Петро приїздить до нас сюди, а я їжджу в столицю інколи. Інакше ніяк, адже у нашій однокімнатній квартирі місця для свекрухи просто не було. Треба було щось вирішувати і то був єдиний можливий варіант.
Я ж завжди у столицю приїздила на вихідні. Якраз тоді, сусідку на два дні просила побути зі свекрухою. А це, сестра її приїхала і аж на три дні я могла бути вільною Зібралась і без попередження приїхала.
Дорогою для Петра придбала карасів пожарити, та набрала напівфабрикатів, аби наповнити морозилку. Він саме вдома був, тож я зайшла тихенько, аби не розбудити.
Відчиняю я двері, заходжу а з кухні на мене дивляться дві пари здивованих очей – чоловікові і якоїсь незнайомки. Причому та пані у моєму улюбленому махровому халаті.
— О, – каже Петро так, ніби на ринку мене зустрів, – А ти чого тут? А з мамою хто? Нині п’ятниця, як ти могла нездорову людину саму покинути?
Та пані посміхається так люб’язно, каже мені:
— Ой, а ви не стійне на порозі, проходьте, почувайтесь, як удома. Петю познайом нас із гостею.
Той треться, мнеться, а потім мені підморгнув і каже:
— А це Олю, сестра моя.
Ох! Я як розвернулась, як показала яка то я йому сестра, як підморгнула. Вилетів і він і та Оля і риба і напівфабрикати слідом. Диви який кавалер?
Три тижні відтоді минуло і три тижні мені немає спокою.
Я ж не повернулась в село до свекрухи. А чого? Ми ж Петром розлучаємось, то хто вже мені Інна Сергіївна? З роботи я звільнилась і тут уже, в столиці знайшла. Ніщо мене там більше не тримає.
Але ж у чім річ: Петро пішов жити у гуртожиток а от маму глядіти він наміру аж ніякого не має:
— Мені ще до пенсії треба доробити, – каже тітці своїй, – Мами за рік два не стане, а мені що, ноги витягнути потім? Де я ще таку роботу найду?
Та пані, коли зрозуміла, що мій чоловік за один, покинула його одразу. Тепер, Петро сидить у кімнатці з одним диваном, шафою і стільцем. Кається, проситься назад.
Сестра свекрухи колишньої теж спокою не дає, адже їй важко свекруху мою глядіти:
— Так не робиться, Олю. Усі ми дорослі люди, можемо оступитись, у кожного є свої обов’язки. Просто так все покинути, розвернутись і піти ніхто права не має. Зрештою, хіба у тебе виставить совісті залишити немічну людину?
А я вже й сама не знаю що оце думати. Вже який день не сплю, з боку на бік перевертаюсь. Перед очима і Петро і його мама.
Донька каже, аби я забула і ноги витерла, адже повинна уже й про себе подумати.
А я не знаю, як і бути. Послухаю доню, то вона права, послухаю чоловіка і сестру свекрухи, то вони ж теж мають рацію.
Скажіть, як мені бути? Кого ж слухати?
Чи й справді ми не маємо права одного дня узяти і покинути все?
02,12,2023
Головна картинка ілюстративна.
