Я живу у селищі, а син з невісткою і онуками в обласному центрі. Вони частенько приїжджають у гості, бо невістка ще в декреті з другою дитиною. У мене свій будинок, садок-городик. Я з чоловіком давно у розлученні.
Вийшла свого часу заміж я не рано, син одружився також вже після тридцяти. Тож мені вже 66 років.
Так ось, прикро це визнавати, але я радію я, коли син з невісткою і дітьми приїжджають у гості, лише перші два дні, а потім все це дуже напружує.
По-перше, син хропить, і чомусь аж на весь будинок. Але це зрозуміло, адже міжкімнатних дверей у мене немає, а сплю я дуже чутко.
Онуків я люблю, але малі бешкетують, чіпають те, що не можна, наводять безлад. Можуть на грядки чи на клумбу забігти, щось витоптати. Ввечері дивляться мультики, а я свої серіали й новини подивитися не можу.
Ще мене не приємно, що невістка у мене в домі поводить себе, наче в себе дома. З шостої ранку вона вже на моїй кухні хазяйнує, гримить посудом, а я люблю до 9 виспатись. Щось своє готує малим і синові, таке, що я не їм. Але ж готує на всіх, і мені також доводиться їсти ту вівсянку чи молочну гречку, чи якийсь омлет, робити вигляд, що мені смачно…
Після роботи повертаюся – теж вже все наготовлено на обід і вечерю, якісь супчики-пюре, а не нормальний борщ або суп.
А ще вони з сином люблять запросити в ці дні якихось своїх друзів юності, які в нашому селищі залишилися жити, посидіти в альтанці у дворі чи на кухні. А друзі ті ще й з дітьми приходять, і такий галас стоїть до пізньої ночі, що мамо рідна.
Одним словом, я вже через 2-3 дні зазвичай чекаю-не-дочекаюся хвилини, коли гості мої поїдуть. Коли я все приберу за ними, і опинюся у своїй тиші, буду жити звичним життям, пити чай з сусідкою Катею, їсти, що хочу…
Можливо, я не добра і не правильна мама й бабуся, але нічого з собою не можу вдіяти.
Автор – Олена К.
