Я пам’ятаю, як йшов батько, мені тоді вже було сім років. Пам’ятаю, як вони з мамою щось одне одному доводили в залі за зачиненими дверима, потім він зібрав валізу, поглянув на мене, нічого не сказав і вийшов із квартири. З того часу про нього я нічого не чула.
Мама пережила це не просто. Вона тиждень не розмовляла, ходила тінню, на автоматі щось їла. Готувала я, що вміла – яєчню та макарони. Потім зателефонувала тітка Катя, мамина сестра, я з ревом їй розповіла, що сталося, вона надвечір приїхала.
Тітка тоді жила у нас два тижні, поки мама не прийшла до ладу. Коли тітка Катя переконалася, що все начебто нормально, вона поїхала, але щодня дзвонила.
Мені без батька теж було не просто. Не скажу, що ми з ним проводили багато часу разом, але з ним було весело. Я за ним сумувала, хоч і не показувала мамі цього. З нею ми вчинок батька не обговорювали ніколи. Спочатку було надто не просто, а потім не було сенсу.
Жили ми з маминою від зарплати до зарплати, допомагали тітка та бабуся з дідусем. Ми не роскошували, вдома завжди був жорсткий режим економії. Грошей вистачало впритул і якісь незаплановані витрати, на кшталт порваних колготок, були відчутним мінусом бюджету.
Я не бачила, щоб мама мала якісь стосунки, мені здається, що особистого життя після вчинку батька в неї не було. Вона завжди була дуже закритою людиною. Я любила її, вона любила мене, але ми ніколи з нею не розмовляли відверто, навіть, коли я стала дорослою.
Після школи я пішла вчитися, намагалася десь підробляти, щоб мамі було легше. Вона ніколи не скаржилася, але я бачила, як їй важко заробляти гроші. Після третього курсу я пішла з навчання, щоби вийти на нормальну постійну роботу.
Останні п’ять років я з мамою не жила, у мене вже своя сім’я, але намагалася частіше її відвідувати, вона із задоволенням допомагала з онукою. А близько року тому її не стало, вона просто не прокинулася.
Дуже не простий для мене період, але коли я трохи відійшла від того, що сталося, отримала ще одне випробування – з’явився батько. Він подзвонив мені, ніби не було цієї тиші на двадцять сім років, спитав як справи і сказав, що нам треба зустрітись. Я довго думала, чи мені це потрібно взагалі, але потім вирішила, що так, у мене до нього є питання.
Я його не впізнала, він дуже постарів, погладшав, виглядав якось не надто. Я хвилин десять послухала його розсуди на тему погоди і того, яка я стала красуня, а потім спитала прямо – як його совість дозволила так просто з’явитись після стількох років?
Тут мені батько розповів фантастичну історію, що він хотів спілкуватися, але мама була налаштована проти цього і робила все, щоб ми з ним не бачилися. Що він дзвонив, але вона не кликала мене до телефону, хотів прийти, але вона була проти. Що він навіть подарунки мені хотів передавати, але до мене, звичайно, жоден не дійшов.
А потім він поїхав працювати до іншого міста і повернувся зовсім недавно. Вирішив, що зараз саме час, щоб налагодити стосунки. Про те, що не стало матері він не знав, просто так співпало.
Я не знаю, чи вірити його розповіді і чи прощати його. З одного боку, все це дуже схоже на вигадку та відмазки, адже минуло стільки років, хотів би – явно міг знайти спосіб, щоб побачитись та переговорити. Зрештою, я до школи ходила без мами, я гуляла у дворі без мами – можна ж було підійти та поговорити. Але він цього чомусь не зробив.
З іншого, мама була дуже закритою людиною. Батько для неї назавжди потрапив у категорію зрадників і спілкуватися з ним вона не стала б ні за що в житті. Я цілком припускаю, що і моєму спілкуванню з ним вона могла б перешкоджати.
Моя природна підозрілість говорить про те, що батькові щось від мене потрібно, і він наводить мости. Але інша частина мене дуже хоче повірити, що тато і справді старався і робив все, аби ми таки бачились, що йому не було все одно на моє життя, що він каже правду, а мама цього не хотіла.
А можливо у мені говорить моя втрата? Можливо, він не прросто так прийшов саме зараз з солодкими розповідями і словами, які мені так потрібні саме зараз.
Вірити?
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
