Ситуація доволі типова – ми звичайнісінька середньостатистична сім’я, маємо двох діток, донечок.
Старішій Насточці 9 років, а молодшій Міланці – скоро два рочки. Після весілля ми всі ці рокі жили з моїми батьками і правдами і неправдами відкладали на власне житло.
Роками ми з чоловіком економили кожну копійчину на собі, і що гріха таїти, на дітях. Дуже хотілося мати свій куточок, свою територію, своє місце сили.
У наших реаліях, ви самі це розумієте, це не просте завдання. Та ми впоралися, нарешті омріяні ключики від нашої нової оселі у наших руках. Щастю немає меж.
Звісно, що клопоти на цьому не закінчилися, бо далі на нас чекав ремонт з нуля, майстри, витрати на меблі, але й цей етап позаду – ми щасливі, здавалося б.
Ми переїхали, хоч тут на нас чекає ще купа роботи і сила-силенна витрат. Все на що ми спромоглися, то це кухня і два ліжка, навіть на шафу ще не назбирали. Всі інші витрати вирішили вже закривати живучи тут.
Здавалося б, живи та тішся, але ні, у долі на нас інші плани.
Словом, не минуло й місяця, як ми заселилися, аж тут стук у двері(так-так, дзвінка ще не маємо), я не замислюючись відчинила, переді мною стоїть дівчина і щось починає говорити, що ми надто голосні, що засильно гупаємо ногами, що діти заголосно сміються, засильно бігають, що стільцями соваємо(хоч у нас їх поки взагалі немає, але як будуть, то звісно, що й соватимемо) і цим всім дуже їй заважаємо і це у обідню пору.
Скажу вам чесно, що я трохи розгубилася, не одразу до мене дійшло, що вона мені каже і чого вона від мене чекає. Я щось питалася, перепитувала і ніяк не могла второпати про що мова. Я собі подумала, що дівчина помилилася, що шум не від нас, що можливо сусіди збоку щось дома робили.
Ну те, що це не просто непорозуміння, я зрозуміла, коли вона прийшла вдруге. Я звичайно сказала, що літати ми ще не навчилися, тому так, ми ходимо по власній квартирі ногами.
А от втретє вона вже чимось гупала нам знизу і навіть спромоглася написати у чат будинку на нас скаргу, назвавши наші дії наглістю.
Діти мої нічим особливим не відрізняються від інших. Буває плачуть, буває сміються, буває вередують, буває поводяться тихо, як мишенята і дивляться мультики, буває вискають і регочуть. Та всяке буває, бо ж діти. Хочу вас запевнити, ще я не з тих “яжмама”, що все готові дозволити дитині, бо то дитина, але й заборонити їм бігати чи стрибати я теж не вважаю нормальним.
Так от, я розумію тепер ясно і прекрасно, що це лише початок протистояння і не знаю як себе правильно поводити. Чоловік налаштований грізно і рішуче, але він цілими днями на роботі, а як діяти мені, коли його немає, я просто не знаю.
Я не хочу очорняти своє проживання тут якимись безглуздими конфліктами, але й мовчати не вихід. Мене дуже психологічно гнітить дана ситуація.
Я вже помічаю, що похвилинно “шикаю” на власних дітей, щоб не дай Боже тітка знизу не сильно втомилася від нашого гамору. Але ж посудіть самі, де ще дітям бути дітьми? Хіба не у власному домі?
Так, я розумію, що ми живемо не на безлюдному острові, але як я маю пояснити дитині у рік і вісім місяців, що тупцяти босими ніжками по підлозі неможна, бо у тітоньки нерви не надто міцні?
Як мені донести до дитини, що бавитися гучно не можна, бо тітонька псуватиме нерви мамі?
Страшу доню я звісно прошу бути тихіше, але я невпевнена, що роблю правильно, бо ж і вона ще дитина.
Ситуація в країні не надто сприяє тому, щоб вона мала достатньо розваг поза домом. Школа – онлайн, гуртки – онлайн, прогуляки лиш під домом, бо ж можлива тривога. Та що розказувати, ви самі все прекрасно знаєте.
То я попрошу ваших порад, що мені робити, як говорити з цією панянкою. Чи можливо я дійсно неправа і маю всіляко приструнювати своїх дітей, щоб не заважити сусідам. Та й зрештою, на чиєму боці з нас закон? Можливо є хтось, хто побував у подібній ситуації і щось мені порадить? Заздалегідь дякую всім за поради.