Літо того року видалося непостійним. То вітрами задує, то раптовою спекою, а то на декілька днів задощить. І все ж літній місяць намагається не виходити за часові рамки. Уже відцвіли пізні півонії, естафету у них перехопили ромашки, лілії, притягують захоплені погляди розкішні троянди.
Клавдія Петрівна милується всією цією красою, яка особливо буяє у міському парку, і радість життя поступово повертається до жінки.
На лавці навпроти примостилася молода пара з хлопчиком. Непосидливий малюк, розчервонілий від бігу, рветься тепер на дитячий майданчик.
За матеріалами – Уют.
– Посидь трішки з нами, охолонь, – просить мама.
– Я хочу кататися! – наполягає той.
– Гаразд, ходімо, – врешті погоджується татко.
І вони вдвох із хлопчиком ідуть у центр парку, де зведено ціле дитяче містечко з гойдалками, гірками, веселими каруселями. Молода жінка тим часом відпочиває на лавці, але очима стежить за своїми чоловіками.
Старенька дивиться на неї і пригадує, як молодими вони з чоловіком теж гуляли тут. Парк тоді тільки закладали. Стояло декілька лавок, збитих із дощок, і росли молоді деревця, які тягнулися до сонця. Згодом у центрі, де тепер дитячий майданчик, встановили фонтан. Біля нього дуже любив бавитися їхній Миколка.
Як давно те було! А у спогадах – ніби декілька хвилин тому.
«Не ставай на край, бо можеш упасти у воду!» – прохає вона дитину, але малому дуже хочеться роздивитися, що там, на дні, плаває. Мить – і він у воді. Чоловік кидається слідом. Обоє мокрі, але щасливі, усміхаються матері, яка не знає, плакати їй чи сміятися.
“Заспокойся, все ж добре. У таку спеку скупатися – саме те, що потрібно», – говорить Семен. «То що, може, й мені у воду?» – запитує Клавдія. «Мамо, стрибай. Це зовсім не страшно. Татко ж тебе врятує», – лепече Миколка. Це її ще більше смішить. І жінка, заспокоївшись, шукає поглядом місце, де більше сонця, щоб хлопці швидше обсохли…
– Чи підкажете, котра година? – перериває її спогади молода жінка з лавки навпроти.
– Уже четверта, – відповідає Клавдія Петрівна.
– Швидко час летить. Ми прийшли одразу після обіду, а вже пора вечерю готувати, – зітхнула.
– Так і життя збігає, – погоджується з нею старенька. – Я дивилася на вашу сім’ю і пригадувала, як ми з чоловіком і маленьким сином проводили тут вихідні.
– Я вас не раз тут бачила, – каже співбесідниця. – Але чому ви самі?
– Іноді мені складає компанію сусідка, але минулого тижня вона поїхала до внуків. А більше ні з ким. Моїх хлопців уже немає. Спочатку ми поховали сина. Він був у Афганістані. А два роки тому мій Семен зліг. За місяць його не стало. Напередодні чоловік бачив сон, у якому Микола запрошував його у свою нову оселю. Семен відповів: «То ми до тебе вдвох із мамою прийдемо». А той у відповідь захитав головою: «Лише ти». Ось так і пішов за сином, – сумно констатувала.
– Й у вас більше родичів немає? – запитує жінка.
– Є сестра. Але вона давно у доньки живе, за кордоном. Запрошувала мене до себе. Але я не поїду туди, не залишу рідні місця. Тут усе близьке, дороге. Тут поховані мої батьки, хлопці. Якби не Афганістан, я б зараз няньчила внуків, – зітхає старенька.
– Якби не війна на сході України, то була б зі мною моя мама. І ми жили б у рідному місті на Луганщині, – підхоплює думку сусідки молода матір.
– То ви переселенці? – дивується Клавдія Петрівна.
– Так, живемо тут, а додому так хочеться. Тільки ж немає куди повертатися. Батьківський будинок зруйновано. Ми останнім часом у сусідів жили. А Василько досі запитує, куди поділася бабуся Галя. Вона ж його няньчила, поки я на роботі була.
Розмову жінок перериває веселий щебет хлопчика. Це повернулися батько із сином. Малий тримав у руці червоний тюльпан.
– Навіщо ти квітку зірвав? – сварить його матір. – Не можна так робити. Квіточка теж хоче жити.
Малий винувато опускає очі. Чоловік у відповідь на осудливий погляд дружини стенає плечима, мовляв, не догледів. І тут молода жінка шепоче синові, показуючи на сусідку:
– Подаруй бабусі цю квіточку.
Хлопчик підходить до Клавдії Петрівни і, простягуючи їй тюльпан, запитує:
– А ти тепер будеш моєю бабусею?
– Буду, – обіцяє та, пригорнувши малого, який умить став їй таким рідним.
Автор – Людмила Процюк-Щербатюк.
