Двері були тонкі, найдешевші, тому я добре чула що саме там говорила невістка моя. Слухала і сльози котились щоками. Хотілось крізь землю піти від палючого сорому. Ну за що? Чим я таке ставлення заслужила? Та ось, заговорив син і мені від його слів, аж зле стало.
Більше 25 років я не спілкувалась зі своїм сином рідним. Свого часу він пішов на перекір усій нашій родині і взяв за дружину свою кохану Олену.
Мало того, що дівчина припадала на одну ніжку, так вона ще й із родини була про яку не надто добра слава селом ішла. Де Степанюки з’являлись, там золоті верби росли, те всі знали.
єдине що тиж людей у житті хвилювало – де і як роздобути кошти на те аби вчергове за комір залити. П’ятеро дітей їхніх росли, мов трава при дорозі самі по собі і нікому до них діла не було.
Ну а хто б захотів невістку із дому, у якому вікна ганчір’ям затулено, а замість дверей старе полотнище. Але мій Олексій, здається, нічого того не бачив і не помічав.
Я запитую у нього, а чи вона хоч уміє їсти зварити, а той відповідає вперто: “Навчиться. А як не зможе, то я того супу зварю, не цар-птиця, менше мене не стане”.
Я вже й з батьками Олениними говорила, ми з чоловіком і саму дівчину перестрічали, просили відступити, але все намарне. Зрештою, мій син забрав свою кохану і без нашого благословення виїхав із села геть.
Звісно, я з ним спілкувалась після того вчинку, знала де він живе і як, але от щоб поговорити, то ми не могли нормально. раз на рік зателефоную йому, починаю просити, до совісті його закликати, а чи глузду, та де ж там? Скаже, що все добре, та й кине слухавку. на тому й вся розмова.
Більш дітей у нас із чоловіком не було, тому ми дуже важко пережили синову зраду. Ми заможно жили і дуже. Син віддалився. а от сестрині діти до нас горнулись. Нас із чоловіком називали мамою і татом, діти племінників нас кликали дідусем і бабусею.
Саме племінники мене так підтримали у момент, коли чоловіка мого не стало. Я так розгубилась. сама, руки опустились. Син приїхав одразу ж, але ж не сам, а з тією Оленою. Я в такому стані була, що вигнала їх обох і наказала більше ніколи не повертатись.
Роки йшли, а я все більше до землі гнулась. Ніби ж і не стара – ледь за 60, а здоров’я геть підвело. дійшло до того, що вже й вставала насилу. Саме тоді прийшли до мене племінники із пропозицією:
— Мамо, Олексія все одно поруч немає, та й чи захочете ви його бачити. Ми вас догледимо, не покинемо, але буде дуже несправедливо, якщо вас шин невдячний приїде потім і все, що ви надбали забере тільки тому, що він єдиний спадкоємець.
От тоді я й переписала на них усе, що мала. А за рік, так уже в них життя повернуло, що мусили мене відвезти до найближчого притулку для стареньких життя доживати:
— І не ображайся. таню. – каже мені сестра, – знаю, що оце поки ходжу, то в себе в хаті, а стану немічна, то до тебе приєднаюсь. Зараз життя таке. що і хвильки на перепочинок немає. А коло тебе треба ходити і ходити. Я вже сама не здорова, а вони молоді, їм жити і дітей ростити. Та й ти за руками, поруч спеціалісти, які питання?
От так, я опинилась у чотирьох стінах маленької кімнатки на двох. Персонал був хорошим, тут жалітись гріх, але… ото лиш і залишилось, що чекати на янгола, який мене мав до чоловіка забрати.
Але одного дня до мене зайшла завідуюча і почала збирати мої скромні пожитки: “їдете додому Степанівно. Син вас забирає”. Я думала племінник приїхав, зраділа, а на порозі моя невістка стоїть і посміхається щиро:
— Ой, мам, давайте скоріше, вас там онуки чекають, сюрприз вам підготували.
Їдемо в авто, а вона жебече мені у вуха. говорить так, ніби оце ми подругами були,а я десь у від’їзді була і вона мені всі новини разом розповідає.
Приїхали, познайомила вона мене з онуками, показала кімнату мою власну. Видно, що жив мій син не заможно, але все було дуже акуратне, чистеньке і затишне.
— А Олексій на роботі. Ввечері з ним побачитесь. давайте я вам двір наш і сад покажу. – каже невістка.
Онуків у мене четверо, як виявилось. Старший навчався, один лиш у перший клас пішов, а двом середнім по шість років – двійня. Скачуть довкола мого візочка, квіточки дарують, яблучками пригощають. І все в очі заглядають і питають, чи я бува не поїду від них, чи й справді тут лишусь, бо в усіх є бабусі, аж по дві, а в них – жодної.
Ввечері син повернувся. навіть не привітався, покликав дружину на кухню, зачинив двері і довго вони там сперечались про щось. двері тонкі були, то я добре чула про що там йшлось:
— Кажи, що хочеш, а я її не залишу одну. та що б там не було, але вона за тебе переймалась. Ну ти ж сам уже тато, невже так важко батьків своїх зрозуміти. Я своїм не потрібна була, а твої так переймались твоєю долею, що аж зайве. та й коли то було, га? Ти подиви яке ми з тобою життя гарне прожили. Ну прости ти її. То ж уже не та людина зовсім. Ти здоровий і дужий у розквіті сил і тримаєш образу на стареньку у візочку? Олексію. ти в мене такий?
Слухаю, а на очі сльозі. Соромно так, що крізь землю пішла б. Чому ж вона до мене така добра, з якого такого дива? Чи хоч одне вона слово ласкаве від мене чула? Чим я заслужила такого ставлення?
Заговорив син. Сказав, що мене ніколи простити не зможе, як і зрозуміти свою дружину.
— Я з нею люб’язним не збираюсь бути. Терплю тільки заради тебе. – ото так і сказав.
Три роки я вже у сина і невістки живу. Син і досі підкреслено холодний, а от невісточка ходить коло мене, мов коло мами рідної.
А мені так соромно, так соромно, що й словами не передати. Дивлюсь на них, які ж вони щасливі удвох. зпів слова одне одного розуміють, все у них разом, та миром. Дивляться одне на одного. а в очах стільки любові, потонути можна і це 25 років прожили разом.
Яке б у нас життя було чудове, якби не наша із чоловіком сліпа впертість. Чого мені треба було? Чого хотіла? Нащо боронила?
Може, комусь моя сповідь і допоможе не зробити подібної помилки. Може прочитаєш. ти, мамо і відпустиш свого сина, бо ж не все те щастя для них, що нам добре.
12,11,2023
Головна картинка ілюстративна.
