Коли мій син пішов від Мар’яни, то я повністю стала на бік невістки, я понад усе шкодувала за онучкою, тому для мене було однозначним, що я дитину не покину. І ви уявіть моє здивування, коли після стількох років мені нарешті все відкривається.
Тетянка, моя онучка, то була моя радість і я залюбки приходила і погуляти з нею, і з садочка забрати, погодувати дитину і купити їй щось, що вона давно в мами й тата випрошує, а вони не купують.
– Ба, купиш?, – дивилася на мене своїми величезними очима і я готова була купити будь-що, тим більше, що я ще працювала.
До сина я не лізла з порадами, я йому з самого початку сказала, що Мар’яна мені не подобається, але раз йому до вподоби, то я вмиваю руки.
Син гарував на двох роботах, лиш би покрити виплату за квартиру і оренду, бо вони не хотіли зі мною жити, а я лиш могла допомогти продукти купити, бо я теж мала мрію – купити в селі хату.
Минуло так десять років і у мене, і у сина мрія здійснилася, ми обоє купили те, що хотіли.
Але тільки вони перейшли жити в новеньку квартиру, як звістка – вони розходяться.
– Ти що таке Романе твориш? Як дитину без батька лишаєш? Та яка би не була Мар’яна, але вона вже своя, рідна. Думаєш та інша жінка тебе без нічого прийме?
– Прийме, а Мар’яну я бачити не хочу. Доньці буду помагати.
Я не знаю, що сталося, бо невістка теж мовчала, але я їй сказала, що вона може завжди на мене розраховувати.
Я допомагала їй з грошима, купувала все, що треба, я вже багато не могла допомогти, бо й витратилася на хату і вже була на пенсії, але я за ці роки ніколи Тані не відмовляла, вона була моєю єдиною втіхою.
Нарешті вона поступила вчитися і я вирішила зробити подарунок – оплатити їй навчання за рік. У неї був день народження і я прийшла з цією сумою і її улюбленим Київським тортиком.
Двері були відчинені і я зайшла в передпокій, як почула розмову.
– Проси у неї дачу продати і тобі купити машину, вона з собою не забере, а вік вже не той, вона тебе послухає, – казала Мар’яна.
– А як стара впреться, – спитала онучка.
– Ти ж умієш з нею говорити, усміхнися, обійми і будеш мати машину. А далі проси аби й квартиру тобі відписала, бо ж батько он як з тобою вчинив.
І вони обоє щасливо засміялися.
Я так само тихо вийшла за двері. Серце гупало аж у скронях і я не знаю, як на вулиці вже опинилася і набрала сина.
– Романе, я біля Мар’яни, забери мене, треба поговорити.
Син приїхав, видно почув в моєму голосі щось. А я так шкодувала, що ці вісім років я з ним спілкувалася, як з чужим, вичитувала йому, совістила, казала аби вертався.
– Мамо, хай та квартира западеться, але ноги моєї там не буде, – відказував він завжди і тижнями не телефонував.
Ми їхали мовчки, нарешті зайшли в мою квартиру і я запропонувала чаю з тортом.
– То чого ти її покинув, сину, – спитала я його тоді.
– Мамо, вона думала з моїм начальником жити, їздила з ним на море. А мені казала, що на курси підвищення кваліфікації. Я, коли дізнався, то не зміг пробачити, а вона мене й не дуже спиняла.
– То вона завжди так гроші любила?
– Завжди, а ти чого така?
Я теж переповіла, як змінилася Таня, моя внученька люба.
– Яблуко від яблуні, мамо…
– Пробач, синку, за всі мої слова. Чого ти раніше не сказав?
– Мені було незручно… Я нікому не говорив, не хотів аби мене шкодували…
Я познайомилася з його дружиною, у неї є син від першого шлюбу, але своїх діток нема. Хороша жінка, розуміюча. Якби ж вона йому трапилася з самого початку, то й життя б у всіх було геть інше.
Від Тані я слухавку не беру і їй не відчиняю, вона якось вийшла з себе і почала таке говорити, що мали що сусіди слухати. Не розумію, як я могла таке прогавити в її характері. А ви що скажете з цього приводу?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
