Дві жінки зіткнулися на вулиці. Придивившись, вони одночасно вигукнули:
– Очам не вірю! Валю, невже це ти?
– А ти… стривай, це ж ти, Інго? От кого не сподівалася зустріти!
Після обіймів давні однокласниці з’ясували, що живуть в одному районі, але не бачилися років двадцять. У кожної чоловік, діти, сім’я. Є про що розповісти, чим поділитися.
– Розказуй, розказуй! – підбадьорювала Валентина. – Як сама, як родина? Може, вже бабусею стала?
– Ні, бабусею ще не стала! – відповіла Інга. – Але донька виросла, торік заміж вискочила.
– Вітаю! А зять хто?
Інга ледь спохмурніла, даючи зрозуміти: не зовсім те, про що мріялося.
– Зять не надто вдалий, — зізналася вона. — Загадковий, наче таблиця Менделєєва китайською. Донька могла б і кращого знайти. Ну, їхня справа, хай живуть. А в тебе як?
– Моя донька теж виросла, – сказала Валентина. – Розцвіла, розкрилася – справжня наречена.
– Заміж не збирається?
– Поки не поспішає, – відповіла Валентина. – Живе окремо, до неї якийсь чоловічок забігає. Донька його мені не показує, соромиться. Здається, він сімейний, а вона з ним гуляє… Я їй кажу: «Що ти робиш? Знайди собі когось вільного!» А вона: «Люблю його, мамо!» Що з молодими вдієш?
Позіткавши на тему сучасних звичаїв, жінки перейшли на інше. Та згодом Валентина знову згадала:
– От і я своїй доньці товчу: чого ти, наївна, вчепилася в свого Валерія?..
– Валерія? – Інга напружилася. – Цікаво виходить… Мого зятя теж звати Валерій. І не подобається мені його поведінка. Хоч лусни – не подобається! Слизький він, як ящірка в банці з вазеліном. Донька скаржиться: то він додому із запізненням прийде, то на роботу позачергово викличуть, то в телефоні якісь дзвінки підозрілі…
Відчувши тривогу подруги, замислилася й Валентина.
– Інго! Невже ти натякаєш, що твій зять Валерій до моєї доньки бігає?
– Збіги очевидні, – погодилася Валя. – Але хіба мало в районі одружених Валеріїв, які з роботи спізнюються? Тисяча, мабуть!
Інга відчула цікавість, але не знала, з якого боку розплутати цю загадку. Непрямих здогадок бракувало.
– Якщо постаратися – вирахуємо! – заявила вона подрузі. – Хочеш, покажу фото нашого зятя? Десь із весілля в телефоні залишилося.
– А що з нього толку? – відмахнулася Валентина. – Кажу ж: донька приховує свого залицяльника. Пів року вони дружать, а я його жодного разу не бачила.
– Пів року – знову в яблучко! – підхопила Інга. – Мій зять почав поводитися дивно приблизно в той же час!
– Усе одно притиснути його нічим, – сперечалася Валя. – Де аргументи? Я навіть ім’я випадково підслухала. Високий він чи низький, світлий чи темний – не знаю.
– Підійдемо з іншого боку. Машина в нього є? Він до твоєї пішки приходить чи приїжджає?
– Здається, є, – сказала Валентина. – Точно! Донька кілька разів згадувала: «Мене Валерчик возив туди-то…»
Інга радісно потерла руки.
– Наш зять теж машину водить – білу «ауді». Любить її, миє через день, аж до блиску вилизує. Я ще дивувалася, звідки в цього хлопця така тяга до чистоти? От у чім причина: сліди чужої приховує! А де працює залицяльник твоєї доньки – не знаєш?
– Не цікавилася, – Валентина знизала плечима. – Хоча здається, його контора зі будівництвом пов’язана… Він доньці з ремонтом допомагав, робітників знаходив.
– Гаряче, гаряче! Ще один збіг! – Інга розхвилювалася не на жарт. – Наш зять, хай йому грець, на панельному заводі крутиться. Сам будівельник, і знайомих у тій сфері в нього купа. От буде номер, якщо виявиться, що в нас один зять на двох!
Дві матері міркували так і сяк. Їхні здогадки міцніли.
– Валю, треба розібратися до кінця! – наполягала Інга. – Я тепер спокійно спати не зможу. Зможеш у доньки вивідати, що за екземпляр до неї бігає? А я на зятя тихенько натисну. Якщо треба – сяду на хвіст, але виведу на чисту воду.
– Донька в мене вперта, нічого не скаже, – відповіла Валентина. – Соромиться, що він має сімʼю. Тут треба через третіх осіб вивідати. Може, подружці її подзвонити? Та дівчина жвава, усе має знати!
– Дзвони! Дзвони, звісно!
Повагавшись, Валентина набрала знайому своєї доньки.
– Привіт, Марічко! Тут така справа… я до доньки додзвонитися не можу. Той її приятель, Валерій… як його… з пам’яті вилетіло… так! Тут ним із відділку цікавляться. Ні, може, нічого й не накоїв, але уточнити треба. Ти скажи — скільки йому років? Ага. Прізвище його не знаєш? Чи хоча б по батькові? І на якій машині їздить? Не на білій «ауді», бува? Ага. Зрозуміла. Дякую, Марічко. Бувай!
Поклавши слухавку, Валентина урочисто оголосила:
– Усе з’ясувалося! Розслабся, Інго, це не ваш зять. Залицяльник моєї доньки – Валерій Борисович. Їздить не на «ауді», а на сірому «вольво», і працює не на панельному заводі, а на металевих конструкціях.
І додала останній аргумент:
– А головне – він на двадцять років старший за мою доньку! Сорок три йому, чуєш? Інго, що з тобою?
Інга лише промоила:
– Матінко рідна! Це… мій чоловік.
